Доповідь Голови Синодального відділу благодійності та соціального служіння УПЦ архідиякона Сергія Косовського на Всеукраїнській науково-практичній конференції «Соціальна політика щодо невиліковно хворих» (15-16 березня 2012 р.)

Доповідь Голови Синодального відділу благодійності та соціального служіння УПЦ  архідиякона Сергія Косовського на Всеукраїнській  науково-практичній конференції «Соціальна політика щодо невиліковно хворих» (15-16 березня 2012 р.)

УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ЯК СУБ’ЄКТ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ЩОДО НЕВИЛІКОВНО ХВОРИХ
 



Українська Православна Церква, як найбільша релігійна громада України та невід’ємна частина українського суспільства, не може стояти осторонь насущних проблем життя людей та суспільства в цілому.
 

«Виконуючи місію спасіння роду людського, Церква робить це не тільки через пряму проповідь, але і через благі справи, спрямовані на покращення духовно-морального та матеріального стану навколишнього світу» і залучається з цією метою до співпраці з державою, громадськими організаціями та окремими особами, незалежно від їх релігійної визначеності [Основы, 2005: І.4].
 

«Церква уповає, що спільне благодіяння приведе її співробітників та оточуючих людей до пізнання Істини, допоможе їм зберегти, або відновити вірність Богом даним моральним нормам, подвигне їх до миру, злагоди та благоденства, в умовах яких Церква може найкращим чином виконувати Своє спасительне діяння» [Основы, 2005: І.4].
 

Церква наголошує, що матеріальний прогрес і добробут мають розглядатися не як самодостатні та кінцеві цінності людського існування, а лише як засоби всебічного, насамперед, духовного розвитку людини і суспільства, передумовою якого є задоволення елементарних життєво необхідних потреб людини.
 

Саме тому Церква вважає за необхідне всіляко сприяти зусиллям держави в здійсненні її соціальної політики, пріоритетом якої,за визначенням Президента України В.Ф. Януковича, є подолання бідності та покращення умов життя людей.
 

У цьому руслі Українською Православною Церквою здійснюються програми допомоги нужденним, що складаються з цілої низки заходів на рівні єпархій, благочиннь, окремих парафій та церковних благодійних організацій.
 

Натепер вже важко знайти такий осередок церковного життя в якому б не діяли благодійна їдальня, сестринство милосердя, молодіжний центр. Створюються церковні будинки пристарілих, сиротинці, притулки, дитячі виховні заклади. Поширюється молодіжний волонтерський рух, організовуються табори відпочинку дітей та молоді.
 

Під духовним проводом своїх пастирів віряни не тільки слугують ближнім в їх конкретних потребах, але і загалом сприяють покращенню духовно - морального клімату суспільства, його соціальній згуртованості та консолідації.
 

З огляду на це, Церква визнала за доцільне сформулювати основні принципи та напрямки Свого соціального служіння у вигляді  «Концепції розвитку церковно-державних відносин у царині соціальної політики», що був безпосередньо розроблений Відділом благодійності та соціального служіння, на підставі накопиченого в останні двадцять років досвіду [Концепція розвитку церковно – державних відносин, 2010].  
 

Спираючись на цей досвід, Українська Православна Церква вбачає розвиток церковно-державних відносин у соціальній сфері у сталій співпраці, спільних заходах і окремих конкретних видах діяльності щодо таких задач як: підтримка незахищених верств населення та людей, що опинилися у скрутних життєвих обставинах, турбота про людей похилого віку та хворих, захист дитинства, соціалізація та виховання молоді, захист сім’ї та сімейних цінностей, розвиток духовно-моральних засад суспільства, участь у  формуванні соціальної політики.
 

Окремим важливим напрямком церковної благодійності та соціальної роботи стали проекти допомоги невиліковним хворим та їх родинам, які були започатковані наприкінці 1990 –их років Відділом благодійності та соціального служіння і були однією з перших ініціатив такого роду в Україні. 
 

На цьому тлі було розпочато співробітництво з державними органами, вітчизняними та міжнародними неурядовими та громадськими організаціями.
 

Представників Церкви було включено до Міжвідомчої робочої групи з питань удосконалення законодавчих актів паліативної допомоги населенню України при МОЗ України, на запит якої Відділом благодійності було розроблено «Положення про духовну опіку в паліативній допомозі».
 

Згодом, виходячи з потреб донести до держави та суспільства позицію Церкви з питань допомоги невиліковно хворим, зокрема духовних та соціокультурних проблем, що виникають у цьому зв’язку, було ухвалено «Концепцію Української Православної

Церкви щодо розвитку паліативної допомоги в Україні» [Концепція Української Православної Церкви, 2009].
Виходячи з зазначених вище програмних документів, слід наголосити на наступному.
 

Роль Церкви у соціальній політиці щодо невиліковно хворих може полягати, насамперед у визначенні пріоритетів та цінностей покладених в основу цієї політики, які слугуватимуть якнайкращому вирішенню насущних проблем невиліковно хворих,  сприятимуть позитивному ставленню до невиліковних хворих у суспільстві, розумінню та сприйняттю суспільством допомоги умираючим як духовної та соціальної потреби.
 

Зокрема, Церква вважає, що надання паліативної допомоги має здійснюватися у спосіб, що відповідає духовному, культурному, історичному та соціальному досвіду та традиціям суспільства. Конкретні засоби та форми паліативної допомоги не повинні призводити до відчуження хворої людини від суспільства, її стигматизації, витіснення за межі компетенції спеціалізованих медичних установ, обмежувати її цивільні права [Концепція Української Православної Церкви, 2009: 2.3].
 

Розглядаючи паліативну допомогу саме як взаємопов’язаний комплекс заходів, а не як окремий соціальний інститут, Церква спрямовуватиме свої зусилля на розвиток духовних засад медицини, соціальної та психологічної роботи з хворими, та їх цілісне поєднання у практичному застосуванні [Концепція Української Православної Церкви, 2009: 3.2]. 
 

Тому, Церква вважає за необхідне поглиблювати співпрацю душпастирів з медичним персоналом, соціальними працівниками та іншими особами, що безпосередньо опікуються хворими. Така співпраця має носити взаємоузгоджений та усталений характер, слугувати обізнаності медичного персоналу, соціальних працівників, та інших осіб, що надають допомогу хворим, зі змістом духовної опіки та її заходами [Концепція Української Православної Церкви, 2009: 2.2].
 

Суттєвим аспектом та метою такої співпраці є також підвищення мотивації та морального ресурсу осіб, що надають допомогу хворому. Вигорання персоналу було і залишається наріжною проблемою роботи з невиліковно хворими, тому саме духовна підтримка пастирів Церкви може стати важливою складовою запобігання цього негативного явища.
 

З огляду на це важливим і доцільним є залучення до роботи з невиліковно хворими волонтерських ресурсів, зокрема сестринств милосердя, надавши їм відповідний офіційний статус та підтримку. Слід зазначити, що у теперішній час при більшості лікарняних установ існують церковні громади та сестринства милосердя, що безпосередньо опікуються хворими. В якості конкретного прикладу можна навести парафію в ім’я святої великомучениці Варвари при хоспісному відділенні Київського онкологічного центру та сестринство святої преподобномучениці Єлизавети, що діє при Київській Центральній Лікарні.
 

У цьому контексті актуальною також виглядає ініціатива Української Православної Церкви щодо впровадження в Україні загально обов’язкової цивільної служби для молоді, що мала б проходити на базі об’єктів соціальної інфраструктури, в притулках, лікарнях, хоспісах, домах інвалідів, домах пристарілих, соціальних центрах, тощо [Механізм реалізації Концепції, 2010].  Така служба може стати дієвим засобом виховання молоді, вирішення низки соціальних проблем та розбудови в Україні громадянського суспільства.
 

Важливою складовою соціальної політики щодо невиліковно хворих є освітня діяльність, підготовка професійних кадрів паліативних служб. На нашу думку, у цьому питанні Церква також може відігравати певну роль, приймаючи участь у розробці та впровадження в навчальний процес відповідних медичних закладів, в тому числі післядипломної освіти, таких курсів як «Біоетика», «Танатологія», «Основи духовної культури», в яких мав би віддзеркалюватися також і православно-християнський погляд на проблеми хвороби,  смерті, паліативної допомоги, їх духовне та соціокультурне осмислення [Косовский, 2009: с.402 - 409].
 

Цілком очевидно, що складний багатовимірний характер викликів сьогодення потребує і відповідної консолідованої реакції всіх суспільних інститутів. Тому тісна співпраця Церкви, держави та громадських організацій у вирішенні насущних проблем життя людей є необхідною передумовою успішної соціальної політики, а відтак всебічного розвитку нашого суспільства.


Література

 

Концепція розвитку церковно-державних відносин у царині соціальної політики, 2010  [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://orthodox.org.ua/uk/node/7323
 

Концепція Української Православної Церкви щодо розвитку паліативної допомоги в Україні, 2009 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://orthodox.org.ua/ru/2009/02/12/4584.html
 

Косовский С. Осмысление паллиативной помощи в контексте духовного и социального служения Церкви /архидиакон Сергий Косовский// Труди Київської Духовної Академії. – 2009. - № 10. – С. 402 – 409.
 

Механізм реалізації Концепції розвитку церковно-державних відносин у царині соціальної політики та нових соціальних ініціатив Української Православної Церкви, 2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://orthodox.org.ua/uk/node/7330
 

Основы Социальной Концепции Русской Православной Церкви, 2005 [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.patriarchia.ru/db/text/141422.html