Голова Синодального відділу УПЦ по взаємодії зі Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України архієпископ Львівський і Галицький Августин:

Голова Синодального відділу УПЦ по взаємодії зі Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України архієпископ Львівський і Галицький Августин:
Тема Великої Вітчизняної війни нерозривно пов’язана з Православною Церквою. Чиїм заступництвом 65 років була визволена наша земля? Де духовні витоки Великої Перемоги? Загалом, яку роль зіграла церква під час війни? Відповіді на ці питання з далекого грізного часу до сьогодні не оприлюднені у всій повноті. Водночас вони можуть допомогти будь-якій людині, а тим більш військовій, правильно зрозуміти фундаментальні закони морального буття нашого народу. Аби порушити ці проблеми ми запросили до розмови голову Ради з питань душпастирської опіки при Міністерстві оборони України, голову Синодального відділу Української Православної Церкви по взаємодії зі Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України архієпископа Львівського і Галицького Августина (Маркевича).

- Ваше Високопреосвященство, що для Православної Церкви означає дата 9 травня? Якого історичного, морального та духовного наповнення набуває вона для християн, вірних УПЦ?

- Передусім ця знаменна дата для нас завжди була, є й буде свідоцтвом величі православного духу нашого народу – народу переможця. Українці, росіяни та білоруси (а саме навколо них, немов навколо ядра, гуртувалися інші нації та народності Радянського Союзу) принесли величезну жертву, захищаючи людство та його історію. Саме їхній менталітет, цінності та традиції, просякнуті православною вірою (й у цьому особливість цих трьох народів, яку яскраво підтвердила доба воєнних випробувань), формували у той час дух усіх національностей. Підкреслю, не ідеологія, а саме православний спадок у ментальності народу був по-справжньому дієвим та значущим. І це було дивом, адже ні для кого не секрет, що після революції і аж до 1943-го року Церква була в гонінні, її хотіли відкрито знищити - і духовно, і фізично. І ось агресія нацистської Німеччини (що, до речі, стало несподіванкою й для самих фашистів) відкрила всьому світу, що, попри відхід від віри батьків значної частини радянських людей, Православ’я жило таємно у серцях багатьох.

Велика Вітчизняна війна має надзвичайно виразну духовну символіку. Ворог немов би сам підписав собі вирок, напавши на нас 22 червня 1941 року – у день Всіх святих. Церква земна тоді об’єдналася з Церквою небесною у молитві перед престолом Божим про спасіння землі Руської. Першою, хто закликав до відсічі агресору була не влада, а Церква. Одразу ж, як стало відомо про віроломне вторгнення, Місцеблюститель Патріаршого Престолу митрополит Сергій (Страгородський) звернуся з посланням до «Пастирів та вірних Христової Православної Церкви», в якому проголосив про благословення небесної Церкви на всенародний подвиг. Текст закінчувався словами: «Господь нам дарує перемогу». Народ пішов у ще діючі храми, де стали відправляти особливий молебень, який ще співали в 1812 році при нашесті полчищ Наполеона. А незабаром світ почув величну та грізну у своїй непорушній вірі у перемогу пісню «Священна війна», яка стала гімном народу в Велику Вітчизняну.

Знаємо з історії, що у 1943 році Сталін уперше прийняв делегацію Православної Церкви і дав дозвіл скликати Помісний Собор, бо теж розумів, що Церква у визволенні країни відіграє не другу-третю роль. Тоді ж керманич Радянського Союзу звернувся до слухачів по радіо, назвавши їх усіх братами та сестрами. З тієї пори настало полегшення для Церкви.

І нарешті День Перемоги. Це був силенний всенародний підйом, у тому числі й у зверненнях до Бога. Молилися за тих, хто поклав своє життя за свободу та майбутнє, визволив людство від фашистського полону. У 1945 році день Світлого Христового Воскресіння, Великдень, співпав з днем пам’яті великомученика та переможця Георгія – 6 травня. У ніч з вівторка на середу Світлої седмиці (тиждень після Великодня) Німеччина підписала Акт про безумовну капітуляцію. Таким чином довгоочікувана Перемога з’єдналася з радістю Світлої седмиці. 24 червня на Червоній площі відбувся Парад Перемоги. І треба ж так, щоб Жуков, який як полководець став символом Перемоги, приймав парад. На білому коні. І ім’я його - Георгій! Це не випадково. Загалом у світі випадковостей не буває. Це був духовний знак. Так, можна говорити, яким Жуков був жорстким, безжальним, однак, зізнаймося, гріхом не обділений жодний зі смертних.

Після війни (знаю з розповідей батька-священика) вирував якийсь надзвичайний позитивний сплеск! Лунали по селах пісні, справлялися весілля, хрестини. Хоч у кожній домівці не було чи то батька, чи то брата - кожна родина поплатилася за Велику Перемогу - та все одно було таке піднесення, радісне сприйняття життя! У тому числі, була дуже високою прихильність до Церкви.

- Таким чином, як сказано в історичних книгах Святого Письма, за моральну дикість, злочини проти народу Божого настає неминуча кара, а за покаяння та звернення до Бога – помилування та процвітання. У роки війни наш народ, відчувши глибоку скорботу, став ближче до Бога. Однак були й ті, хто обрав зраду.

- Проблема колабораціонізму у нас ніколи не була визначальною. Так, різного роду видання наводять цифри, факти, що було багато перебіжчиків. Однак я з твердістю говорю: православний народ ніколи не був зрадником. Приклад: Вітчизняна війна 1812 року, де яскраво проявився менталітет простого люду. Вони пішли у партизани, організовували спротив, знищували продути харчування, аби агресор не отримав жодної допомоги. А те, що у 1941- 1942 роках пішли у поліцаї, то це ж було спровоковано комуністичним режимом, який нав’язував безбожжя. Тоді нерідко висловлювалися такі переконання: «Ось, кляті більшовики! Німці нам допоможуть звільнитися від них!» Це був самообман, але в принципі така мотивація зрозуміла. Хоча особисто я її не поділяю. Доказ тому – родини моїх батьків, які теж постраждали від безбожної влади, але ніхто ні з близьких, ні з далеких моїх родичів не перейшов на бік фашистів. По батьківській лінії дід загинув на фронті, захищаючи рідну землю, а по матері – на діда прийшла похоронка, однак він все ж повернувся додому. Дядько загинув у перші дні війни під Гродно - був прикордонником. Батько й інший дядько підлітками допомагали ковпаківцям. Село Глушковичі Гомельської області, де я народився, значиться на карті у музеї Хатині, як таке, що було знищене до тла. Моя матір із тіткою разом із іншими людьми втекли до лісу, й дивом врятувалися. Щастя, що воно потім відродилося. Однак багато таких сіл, які так і не повстали з попелища… Однак попри все горе, страждання та смерть наш народ не зламався. Воював не за комуністичний режим, за рідну землю.

Останніми роками прозвучало багато звинувачень проти Сталіна, зокрема у тому, що пролито море крові. Так. Але у мене короткий аргумент: де ви бачили народ, який ось так мужньо і свідомо був готовий жертвувати своїм життям заради перемоги? Кажуть, їх примушували. Звичайно, було й таке. Але скільки є зафіксованих фактів, коли люди самовіддано, жертовно клали свої життя за Батьківщину. Тому те, що написано Резуном, який взяв за псевдонім прізвище видатного героя-полководця Суворова, блюзнірство і неправда. Чому б йому не підписатися Власовим чи Гебельсом?

- Однак була ще й еміграція. У перші дні війни не тільки білогвардійські офіцери, але архієреї вітали в своїх статтях похід вермахта на Схід. Деякі з них вважали Третій рейх меншим злом ніж комуністичний режим, і сподівалися на пробудження духовних сил народу…

- По-перше, Ви правильно зауважили, що це було в перші дні війни. А ще слід добавити, що то були поодинокі випадки. Загалом ні священики, ні колишні царські офіцери, дворяни не були на боці фашистів. Тверду відповідь тим, хто спокусився колабораціонізмом, дав генерал Денікін, який свого часу очолював білий рух. Ось його слова: «Мені хотілося б сказати – не тим, хто продався, з ними говорити нема про що, - а тим, хто в добросовісній помилці збираються в похід на Україну разом з Гітлером: якщо Гітлер вирішив йти, він обійдеться без вашої допомоги...».

Також не варто забувати: від Громадянської війни тоді минуло лише близько 20 років… Ось ми від 1991 року також прожили майже 20 років, однак від радянських штампів відійшли не далеко. Тим більш білогвардійці. А інтервал той самий...

Отож, ще раз зауважу: Перемога стала можливою завдяки величі православного духу, адже незважаючи на репресії та чистки, вчинені сталінським режимом, народ був на боці Червоної армії. До цього кликав дух, який формувався не з декларацій, пропагандистських акцій, а з пелюшок!

Нещодавно у прокат вийшов фільм Володимира Хотиненка «Піп». Там є цікавий епізод. Священик, смиренна, любляча ближніх людина, відмовляється відспівувати поліцаїв, яких вбили червоні партизани. На запитання «Чому?», відповідає коротко: це - зрадники, іуди. Я думаю, що це відголосок живої історії, яка мала місце в Білорусії. Тільки реальна історія була більш драматична. У фільмі не було німців поруч, на священика просто не донесли родичі загиблих поліцаїв. А ось реальність: православний священик у Білорусі, який також відмовився відспівувати поліцая, тому що той зрадив свій народ, сказав це у присутності німців. І його розстріляли…

- За канонами цей священнослужитель міг провести богослужбовий чин, адже християни моляться й за ворогів своїх, однак не зробив цього. Чому?

- Це був його особистий моральний вибір. Думаю, я вчинив би так само. Церкві не треба було зорієнтовуватися. Церква завжди з народом, не залежно від того, у духовній прірві він чи на піднесенні. Отож, коли прийшло випробування війною, народ довірився Церкві, повірив в її авторитет і Сталін. У тилу священик разом з головою сільської ради та головою колгоспу були поставлені «на бронь». Так ось, коли з представниками влади все зрозуміло, то зі священиком – ні. Це знак того, що навіть атеїзм, який боровся з Церквою, вважав її за опіум, який заважав радянським людям йти до комунізму, програв. Отож, коли сталася біда, Церкву прикликали. І її вплив визнано. Зокрема, встановлено, що звернення митрополита Сергія до духовенства та всіх вірних Православної Церкви про те, що той, хто буде підтримувати фашистів, зрадник, іуда, знайшло широкий відгук у серцях та душах людей. Здавалося б, засилля більшовизму, натиск комуністичної ідеології, але ж попри все авторитет Церкви залишався.

- Відомі факти, що Церква допомагала фронту не тільки молитовно, але й матеріально. Однак фактично на той час релігійні громади були розігнані, а священики належали далеко не до заможних верств населення…

- Так, Церква дбала про захисників Батьківщини. Мені розповідали дуже зворушливі випадки. Навіть після того, як у людей «добровольно-принудительно» забирали все, що можна забрати, потім йшов ще й священик (не за вказівкою, за власною ініціативою), і люди віддавали останнє, те, що зберігали як реліквію аби не вмерти з голоду. Ось це ще одна ілюстрація, коли віра підтверджувалася справами. Уявіть, були у суспільстві різні: й цигани, й злидарі, й багато горя. І ось священик звертається в цих важких умовах: «браття і сестри, пожертвуйте на фронт». І жертвували! Часто Церкві довіряли більше, аніж офіційним установам. Таким чином з’явилися ескадрилья Олександра Невського та танкова колона Димитрія Донського. Церковні громади всіляко надавали допомогу нашим воїнам у концентраційних таборах, відправляли посилки з теплими речами на фронт. Скільки з офіцерів та солдатів згадували, коли отримували ці передачі, знайомі з дитинства молитви, тепер вже не скаже ніхто. Але точно відомо із розсекреченої останнім часом Всесоюзного перепису населення 1937 року, що більше половини мешканців (57%) визначали себе як віруючі. У трагічні роки війни не тільки солдати, але й генерали діючої армії, згадували богослужіння, які відвідували в дитинстві, зверталися до Бога. Віруючі православні були навіть у Верховній ставці. За свідченнями очевидців маршал Борис Шапошников носив образ святителя Миколая і щоденно молився. Він не приховував своїх релігійних переконань, часами говорив зі Сталіним, і багато його порад було прийнято. Саме за його рекомендацією на зміну йому начальником Генштабу був призначений Олександр Василевський, колишній штаб-капітан імператорської армії, випускник духовної академії, син священика і дочки псаломщика. Збереглася молитва прославленого командарма – захисника Сталінграда Василя Чуйкова, написана його рукою. Можна назвати й інші імена…

- Є свідоцтва, що й сам Георгій Жуков возив з собою на фронт ікону…

- Так, це правда. Є свідчення, що інколи він закладав її під дах свого газика. Тобто, вона служила йому духовною охороною. Згодом маршал особисто у знак подяки та вшанування передав київському Володимирському собору велику ікону Божої Матері. Про це мені розказував батько-священик, якому у свою чергу про цей знаковий факт переповів знайомий служитель собору - фронтовик. А ще я знаю випадок, коли селяни написали Жукову листа, що під час окупації у них німці з церкви познімали й повивозили дзвони. І ось у відповідь Георгій Жуков прислав їм цілий контейнер з дзвонами. Це також факт!

- Історія зберігає чимало свідчень небесного заступництва Руської землі від ворогів. Чи можна говорити про такі факти під час Великої Вітчизняної війни?

- Вірно зазначив у своєму воєнному щоденнику католицький священик Альдо Дель Монте: відринутий Бог чинив Своє правосуддя. Росіяни спокутували свої відступництва, німці свої, а італійці – свої. Але цей капелан прозрів і записав, що з часом союзники – німці з їх ідеологією, основаною на звіриному інстинкті, почали викликати у нього більший страх, аніж ворог, який ставав все зрозуміліший у своєму прагненні відстояти рідну землю. Дозволю собі процитувати ще один епізод із його записів. Оскільки ці рядки написані віруючою людиною, їх можна вважати цілком достовірними. Йдеться про битву за Москву.

Принагідно нагадаю, що розпочалася вона 5 грудня. А 6-го, коли Церква святкувала пам’ять святого благовірного великого князя Олександра Невського, під ударами наших військ загарбники почали панічно відступати. Ось, що пише капелан, який служив в італійській армії, союзній німцям: «… Якось вночі, у час відновлення бойових дій, коли машини повинні були ринутися в останню атаку на місто, німецькі частини здригнулися від жаху. Несподіваний стрибок температури перетворив траси на льодове бездоріжжя, прибив до мерзлої землі і людей, і танки. Усвідомивши це, німці відчули розгубленість, що межувала з жахом; вживалися відчайдушні, нелюдські зусилля, аби продовжити рух. Все марно… У відповідь – тиша: колеса не крутяться. …Хіба не видна рука Божа у тому, як несподівано і безповоротно відмовили машини перед лицем таємних сил природи? І чому люди не вміють прозрівати цей лик Бога, Який величаво йде на крилах бурі?».

Це свідчення Божої милості до нашого народу. А ще це відповідь тим, хто хоче принизити подвиг наших солдатів під Москвою, пояснюючи поразку німців «несподіваними» морозами. Перемогу здобули люди, яким допоміг Бог! І випадків небесного заступництва багато. Зокрема, збережені свідоцтва фронтовиків явлення Божої Матері під час оборони Сталінграда, в ході битви на Курській дузі…Рейх з його фактично новітньою окультною релігією, який нестримно прагнув світового панування, потерпів повний крах!

- І на завершення. Як Ви ставитеся до спроб переоцінки характеру війни, її підсумків, які зокрема робляться й в Україні?

- Реальність різного ставлення до війни на заході та сході України сприймаю як трагедію. Для мене - герой Ватутін, Ковпак, Кожедуб. А хіба в один ряд з ними можна ставити таких людей, як Бандера? На Заході кажуть, що радянські воїни були окупантами… Запитання: чиїми окупантами, коли їх зустрічали зі сльозами на очах мешканці усіх міст і сіл, не лише на Сході України, а й, наприклад, у Київській, Полтавській, Черкаській, Житомирський, Хмельницькій областях… Така позиція недопустима. Доходить до того, що з’являються ініціативи щодо ліквідації пам’ятників та меморіалів воїнам-визволителям… Куди веде такий шлях? До безпам’яцтва! Водночас постає питання: на яких іменах, з огляду на історичну відмінність між заходом та сходом нашої країни, виховувати підростаюче покоління? Впевнений: тут не можна брати сумнівні імена регіонального штибу, про яких є різні оцінки, в тому числі і міжнародні. Імена героїв мають бути абсолютно авторитетними. Олександр Невський, Федір Ушаков – ось беззаперечні авторитети у наших сусідів - росіян. Аби нам досягти порозуміння з цього важливого моменту, слід пройти через продуктивний діалог. При цьому спочатку кожній із його сторін слід подивитися на власні темні плями.

- Тобто шлях до примирення лежить через покаяння?

- Так, але воно має бути не формальним або принизливим. За стіл мають сісти представники чотирьох сторін. З одного боку – ветеранські організації Червоної армії, з іншого – представники ОУН-УПА, а ще експерти – історики, а також духовенство усіх традиційних конфесій.

- Дякую за розмову.

 
Бесіду вів Руслан Ткачук