ОЛЕКСІЙ, Єпископ Білгород-Дністровський

 

Слово архімандрита Олексія (Грохи) при нареченні його в єпископа Білгород-Дністровського, вікарія Одеської єпархії

 
 

Ваше Блаженство! Преосвященні архіпастирі!

 
 

Iз сум'яттям у серці стою я перед вашим освяченим собором у найбільш священну й знаменну годину мого життя, коли Премудрим і Всеблагим, але невідомим для народжених на землі Промислом Божим мені вручається жереб найвищого служіння - служіння апостольського, і я сходжу на єпископську кафедру, яку святитель Григорій Богослов називав бажаною та небезпечною висотою (Св. Григорій Богослов, слово 42-е).

 

Зі збентеженням приймаю поклик мій, зі страхом отримую жереб, оскільки не бачу й не відчуваю в собі ані знання достатнього, ані досвіду, ані розуміння, ані сил духовних, бо «я молодий» (Iєр. 1, 7).

 

Перше, що можу сказати про себе: «Хто є я, Господи мій... що Ти привів мене аж сюди» (2 Цар. 7, 18). Але як християнин, як чернець, не наважуюся розмірковувати про рішення небесні; з усвідомленням своєї немочі покірно віддаю себе волі Божій і молитовно сподіваюся, що Господь, Який сказав своїм учням: «Не ви Мене вибрали, а Я вас вибрав і поставив вас, щоб ви йшли й приносили плід» (Iн. 15, 16), подасть і мені Свою Божественну благодать, «яка немічних лікує та вбогих наповнює».

 

З глибоким страхом і визнанням свого недостоїнства згадую слова пастирських послань святого апостола Павла, які визначають моральний рівень єпископа й характер цього високого служіння: «Єпископ повинен бути непорочний, як Божий домобудівник, не зухвалий, не гнівливий... який додержується правдивого слова, згідно з вченням, щоб він мав силу наставляти в здоровому вченні і викривати противників» (Тит. 1, 7). «Захисник істини (єпископ) повинен стояти з ангелами; славословити з архангелами; підносити жертви на горній жертовник; священнодіяти з Христом; відтворювати створіння; відновлювати образ Божий; творити для вищого світу...» (Св. Григорій Богослов, слово 3-є).

 

Та чи зможу я своє служіння Церкві Божій назвати добрим, чи здобув я дерзання до Бога, чи можу вважати себе Божим домобудівником, чи заслужено отримав високий ступінь єпископства? «Бо ті, що добре служать, готують собі вищий ступінь і велике дерзання у вірі в Iсуса Христа» (1 Тим. 3, 13). Коли у відповідь на ці запитання згадую своє життя й замислююсь над ним, то бачу більше тілесного, ніж духовного: «кинув його в огонь, і вийшло те теля» (Вих. 32, 24).

 

Чи зможу я похвалитися глибоким знанням «істинного слова», згідно з вченням Христовим, настільки, щоб це знання дарувало сили не лише виконувати основи цього «істинного слова», а й наставляти інших у «здоровому вченні», що є першим обов'язком кожного єпископа?

 

Але сила в немочі звершується! Відрадою в моїх сумнівах є слова Христа Спасителя нашого: «Хто хоче творити волю Його, той довідається про це вчення» (Iн. 7, 17).

 

З глибокою покорою та послухом приймаю своє обрання на єпископське служіння як волю Божу й твердо вірю в те, що благодать Святого Духа зійде на мене через покладання ваших святительських рук і зміцнить на подальший високий і відповідальний шлях.

 

Великою втіхою для мене є те, що на цю височінь єпископства я був покликаний із дорогої моєму серцю Свято-Успенської патріаршої обителі, з якою тісно пов'язане все моє життя. Тут відбувся мій постриг у чернецтво, минули перші роки чернечого випробування.

 

Тут, осторонь від гордовитих і зацікавлених людських поглядів, під мудрим керівництвом мого авви, Високопреосвященнішого Агафангела, митрополита Одеського та Iзмаїльського, я, подібно до пророка Iллі, отримував наснагу від солодкої трапези його бесід і повчань, сповнених глибокої мудрості, величезного досвіду й духовного налаштування, завжди благосного, який посіяв у моїй душі добре насіння. Під його мудре та надійне керівництво Всеблагий Промисел поставив мене ще тоді, коли я всією душею полинув зі світу на шлях святого чернецтва. Владика люблячою та твердою рукою безбідно провів мене до жертовника священних обітниць, вів мене від таїнства до таїнства, ніби по вогненних, освячуючих сходах, щоб поставити мене нині на висоту святительського служіння.

 

I, нарешті, тут, в обителі Успіння Божої Матері, судив мені Господь впродовж семи років нести високий і почесний послух намісника монастиря. За цей прекрасний і змістовний час мого життя багато одержано духовної втіхи й невідомих світу радощів, зрозумілих лише ченцям. «Яка величезна Твоя доброта, Господи, яку заховав Ти для тих, хто боїться Тебе!» (Пс. 30, 20).

 

Особливу подяку й низький уклін приношу Предстоятелю Української Православної Церкви, Його Блаженству, Блаженнішому Володимиру, Митрополиту Київському і всієї України, якого Промисел Божий у найскрутніші для нашої Церкви роки поставив на чолі православної пастви. Тут у всій повноті розкрилися його пастирські таланти, він став справжнім батьком і мудрим керманичем для пастирів і архіпастирів, своїм словом і прикладом повчаючи нас і керуючи нами. Він не тільки зміг пронести незгаслим світильник Церкви, а й волею Божою запалив його яскравим полум'ям. Він зберіг спадковість ієрархії, чистоту віри, недоторканність священних канонів. Надзвичайна харизма його світлої особи не обмежується церковними межами, а давно перетнула їх і стала надбанням усього народу України.

 

Особливо важливим для мене є також те, що моє служіння Церкві Божій відбуватиметься в межах Одеської єпархії, де працею й турботами великих і прославлених святителів і новомучеників Церкви Христової створювалася, зростала і зміцнювалася духовна сила нашого народу. Тут нетлінно почивають мощі апостола Андрія Первозванного, священномученика Григорія V, Патріарха Константинопольського, святителя Iнокентія, архієпископа Одеського, преподобних Гавриїла Афонського, Кукші Одеського й праведного Iони, священномучеників митрополита Анатолія, архієпископів Онуфрія та Прокопія Одеських. Усі вони дають своє благословення тим, хто продовжує їхній молитовний подвиг і стояння в православній вірі.

 

Важливо й те, що «хіротонія архієрейської благодаті» відбудеться в цьому величному соборі, серцем якого є Касперівський образ Божої Матері, зі студентських років шанований мною. Перед ним я неодноразово з розчуленням і духовною насолодою схиляв свої коліна в дні пастирського служіння в Одесі. I це теж свідчить про те, що не відвернеться від мене «світу холодного Заступниця тепла» Пресвята Владичиця наша Богородиця.

 

Свято вірю в те, що цього священного дня осяє мене духом свого благословення і преподобний Сергій, ігумен Радонезький, який від мого народження захищає мене своєю благодатною допомогою від бур і хвиль життєвого моря, а на ранній зорі життя прихистив у благодатній пристані боголюбивого й благословенного чернецтва. Сподіваюся на те, що не відступить від мене і святитель Христовий Олексій, вічний друг преподобного Сергія і мій небесний покровитель, вказуючи прикладом свого життя, «як слід поводитися в домі Божому, який є Церква Бога живого, стовп і утвердження істини» (1 Тим. 3, 15).

 

До вас же, святителі Божі, «нині схиляю коліна серця мого, благаючи милості», звертаюся з проханням: коли Господь удостоїть мене через покладання ваших рук повноти благодаті архієрейської, піднесіть ваші старанні молитви, щоб «Первосвященик Великий, Котрий пройшов небеса» (Євр. 4, 14), не позбавив мене Своєї милості. Насичуйте мій слабкий розум вашими мудрими порадами й повчаннями, щоб я був гідний цієї великої благодаті й до кінця днів своїх зберіг її цілою та неушкодженою.

«Поквапся спасти мене, Боже, Господи, поспішися ж на поміч мені!» (Пс. 69, 2). Амінь.