Українська Православна Церква на межі тисячоліть: здобутки та виклики


(До 20-ї річниці Харківського Собору Єпископів Української Православної Церкви)


 

Ваші Преосвященства!

Всечесні отці!

Дорогі брати і сестри!



 
Сьогодні виповнилося двадцять років з дня проведення Харківського Собору Єпископів Української Православної Церкви, який став початком нового періоду в історії Православ’я в Україні. Тоді, двадцять років тому, на долю нашої Церкви випали непрості випробування. І незважаючи на те, що Церква була ослаблена багатолітніми гоніннями та утисками, незважаючи на те, що тоді наш народ тільки почав вставати з колін після сімдесятилітнього атеїстичного полону, ми з Божою допомогою змогли зберегти вірність канонічному переданню Православної Церкви.

Дуже важко говорити про події того часу. По-перше, Господь судив нам бути не просто їх очевидцями, але й безпосередніми учасниками. А від учасника подій важко очікувати повної безпристрасності в їх оцінці. Занадто глибоко в наші серця проникла біль непростих днів 1992 року. По-друге, два десятиліття не такий і великий час, аби абстрагуватися від тих подій та подивитися на них відстороненим оком дослідника. Тому і мої сьогоднішні роздуми, безумовно, несуть на собі відбиток особистих вражень та хвилювань, особистих роздумів над тим шляхом, який ми пройшли за ці роки.

 

Соборність — основа життя Церкви


 

Розмірковуючи сьогодні над тими випробуваннями, які спіткали Православну Церкву в перші роки державної незалежності України, мені здається, що перш за все це був для нас іспит на соборність, іспит на здатність нашої Церкві до вільного соборного волевиявлення.

Дійсно, не буде перебільшенням сказати, що саме соборність є однією з базових характеристик Церкви Христової. З самого початку свого історичного буття Церква будувалася на соборності. Згадаємо перший церковний Собор, який став взірцем для усіх Соборів усіх часів. Я маю на увазі, Апостольський Собор в Єрусалимі. Ми бачимо, що як тільки в Христовій Церкві виникла перша принципова суперечка (з приводу того, як приймати в Церкву язичників), одразу ж апостоли вирішили зібратися в Єрусалимі для братського обговорення цієї ситуації, тобто скликали Собор. Про це нам прямо говорить Книга Діянь: коли виникла незгода і немала суперечка…, то апостоли і пресвітери зібралися для розгляду цієї справи (Діян. 15, 2-6). Отже, перший відомий нам церковний Собор був відповіддю на незгоду и суперечку. І цим апостоли ясно вказали нам, що усяка незгода в Церкві має долатися братнім спілкуванням, відкритим соборним обговоренням.

І тому Церква завжди відстоювала своє право на вільне соборне волевиявлення. Усяка суперечка, як в догматичних, так і в канонічних питаннях завжди виносилася на обговорення єпископів, як наступників апостолів. Саме єпископи на Соборах з Божою допомогою шукали шлях до подолання нових викликів. Не дивно, що золота епоха в історії Церкви — це епоха Вселенських Соборів. І до сьогодні ми стоїмо на тому фундаменті, який заклали ці особливі харизматичні зібрання єпископату Вселенської Церкви.

Церква завжди наполягала на тому, що вільне соборне волевиявлення є не тільки правом єпископату, але й його обов’язком. Усе канонічне право Східної Церкви проникнуте духом соборності. Зокрема, вже 37-ме Апостольське правило говорить про необхідність єпископам кожної церковної області двічі на рік збиратися на Собори. А Трульський Собор (691-692 рр.) наголосив, що такі зібрання єпископів мають відбуватися щонайменше один раз на рік (правило 8). Більш того, згідно шостого правила VII Вселенського Собору ті можновладці, які перешкоджають єпископу прибути на Собор, підлягають відлученню від церковного спілкування. За законодавством імператора Юстиніана чиновники, що не дозволяють єпископу брати участь в Соборі, мають бути позбавлені своєї посади (новела 137).

Отже, соборний устрій церковного управління є богозаповіданим і ніяка земна влада не може його скасувати.

Соборність є важливим виміром буття не лише Вселенської Церкви, але й усіх місцевих Церков. В усі часи і в усіх частинах світу місцеві Церкви вирішували питання свого внутрішнього життя саме на Соборах єпископів. Скликання таких Соборів завжди було невід’ємною частиною життя і нашої стародавньої Київської митрополії. І в давньоруський, і в польсько-литовський часи, незважаючи на складні випробування та потрясіння, наша Церква завжди зберігала соборне управління.

Від часу свого створення Київська митрополія існувала як автономний округ Константинопольського патріархату. Обсяг її прав в різні часи міг змінюватися, але можна впевнено казати, що станом на XVII століття Київська митрополія користувалася досить широкими правами. Собори місцевих ієрархів самі обирали та висвячували єпископів, затверджували до друку богослужбову та віросповідну літературу, благословляли місцеве вшанування святих тощо. Вже з середини XV століття Київські митрополити обиралися на Соборах місцевих ієрархів, а у XVII столітті процедура обрання митрополита передбачала скликання Собору, до складу якого входили не лише єпископи, але й представники духовенства та мирян. Константинопольський патріарх лише затверджував їхній вибір. Така процедура обрання митрополита зберігалася і після переходу Київської митрополії до складу Московського патріархату (у 1686 році). Однак тепер цей вибір мав затверджувати Московський патріарх[1].

Нажаль, давня традиція соборного життя в Київській митрополії (до речі, як і в усій Руській Церкві) перервалася в часи імператора Петра І. Після запровадження Синодальної системи управління повноцінні церковні Собори не скликалися більше двох століть. І лише з початку ХХ століття ми спостерігаємо перші кроки до відродження соборного устрою як Всеросійської Церкви, так і Київської митрополії. У 1917-18 роках в Москві працював відомий Всеросійський Церковний Собор, який відродив на Русі Патріаршество. Тоді передбачалося масштабне відродження соборного життя Церкви на всіх рівнях: починаючи з парафіяльного і закінчуючи загальноцерковним.

1918 року і в Києві працював Всеукраїнський Церковний Собор, який також накреслив програму відродження соборності в Православній Церкві на теренах України. Однак встановлення в Україні радянського атеїстичного режиму, який розгорнув жорстокі гоніння на Православну Церкву, фактично перекреслило усі ініціативи 1918 року. Собори в межах історичної Київської митрополії не скликалися аж до 1990-х років. Взагалі, за сімдесят років атеїстичного полону Руська Церква змогла скликати лише кілька Помісних та Архієрейських Соборів. Вони збиралися майже виключно для обрання Предстоятеля Церкви та працювали під суворим контролем держави. Тому фактично радянський період став періодом кризи соборності. Атеїстичний режим намагався витравити саму суть церковного устрою, заборонити Церкві вільне соборне волевиявлення.

І тому головною ознакою церковного відродження став саме Помісний Собор Руської Православної Церкви 1988 року. За багато десятиліть Церква вперше змогла скликати Собор для вільного обговорення актуальних питань та прийняття важливих рішень.

 

Іспит на соборність

 

Вже в 1990 році почався процес відродження традиції автономного буття Православної Церкви в Україні. 27 жовтня 1990 року Архієрейський Собор Руської Православної Церкви прийняв Визначення про Українську Православну Церкву. Того ж дня Святіший Патріарх Алексій ІІ підписав Грамоту, якою благословив «бути віднині Православній Українській Церкві незалежною та самостійною в своєму управлінні». Згідно з цією Грамотою (яку сьогодні також звуть Томосом) Українська Православна Церква отримала право самостійно відкривати єпархії в межах України, обирати та поставляти правлячих та вікарних архієреїв, канонізувати святих. З того часу наша Церква могла також скликати Собори для вирішення важливих справ свого внутрішнього життя. Предстоятелі Української Православної Церкви обиралися Собором її Єпископів та мали лише затверджуватися Московським Патріархом[2].

Отже, підвалини відродження соборного життя Української Церкви було закладено саме Патріаршою Грамотою 1990 року. Вже 29 жовтня 1990 року відбувся перший Собор Єпископів Української Православної Церкви, який, по-перше, прийняв Статут про управління Української Православної Церкви, а по-друге постановив скликати в листопаді Собор за участі не тільки ієрархів, але й представників духовенства, монастирів, духовних шкіл та мирян. Цей великий Собор зібрався в Києві 22-23 листопада 1990 року. Він став першим після 1918 року Всеукраїнським церковним Собором з таким широким представництвом. Собор 1990 року затвердив Статут про управління, а також обрав Предстоятелем Української Православної Церкви митрополита Філарета (Денисенко). Крім того, Собор констатував, що в нових умовах Церква має посилити свою просвітницьку діяльність та закликав єпархіальних архієреїв відкривати недільні школи, активізувати видавничу діяльність, приділяти особливу увагу роботі з молоддю тощо[3].

На Соборі 1990 року також розгорнулася дискусія з приводу майбутнього канонічного статусу Православної Церкви в Україні. В ході дискусії стало зрозуміло, що ідея автокефалії Української Православної Церкви викликає палкі суперечки. Серед духовенства та мирян виявилися як прибічники, так і противники повної незалежності нашої Церкви. Однак, усі делегати зійшлися на тому, що в усякому разі здобуття автокефалії має відбуватися суто канонічним шляхом. Крім того, Собор підкреслив, що засуджує дії так званої «Української Автокефальної Православної Церкви» на чолі з Мстиславом (Скрипником), яка діє всупереч церковним канонам та фактично політизує церковне життя[4].

Таким чином, в листопаді 1990 року під час соборної дискусії було накреслено основні напрямки розвитку Української Церкви в нових умовах. Затвердивши Статут про управління, Собор 1990 року заклав основу для соборного устрою нашої Церкви. Статут передбачав, що віднині Собор Української Православної Церкви має скликатися не рідше ніж один раз на п’ять років, а Собор Єпископів має збиратися щорічно (розділ ІІ, пункт 2 та розділ ІІІ, пункт 3 Статуту)[5]. Здавалося б, Українська Православна Церква отримала усі можливості для поступового розвитку в нових умовах. Але, як свідчить історія, розпад імперій та формування на їх уламках нових держав ніколи не проходили безконфліктно. Історичні переломи завжди призводили до глобальних соціальних потрясінь, які не могли не зачепити і церковне життя. Ця закономірність в повній мірі проявилась і в новітній історії України. Вже з кінця 1989 року в західних областях України починається відродження Української Греко-Католицької Церкви, що призвело до численних зіткнень на релігійному ґрунті. Разом з тим «Українська Автокефальна Православна Церква», що протягом кількох десятиліть існувала лише в еміграції, почала відновлювати свою діяльність в Україні. Усе це суттєво загострило конфесійну ситуацію в державі.

Крім того, заявили про себе і небезпечні тенденції в середині самої Української Православної Церкви. Так, Статут про управління 1990 року надавав Предстоятелю Української Церкви широкі повноваження, що вже досить скоро стало загрозою для повноцінного соборного життя. Наприклад, за Статутом 1990 року Синод Української Православної Церкви мав складатися з п’яти членів (враховуючи і Київського Митрополита).  При цьому Предстоятель сам мав викликати єпископів для присутності в Синоді (розділ IV, пункт 1 та розділ V, пункт 9 Статуту). Ця норма Статуту фактично передавала усі повноваження у формуванні Синоду в руки Київського Митрополита. Предстоятель міг викликати для участі в засіданнях Синоду виключно своїх прибічників, закриваючи до нього доступ небажаних ієрархів. Якщо ж згадати, що Предстоятель обирався пожиттєво і процедура його можливого відсторонення від влади не була чітко прописана в Статуті, стає очевидним, що митрополит Філарет, нажаль, не зміг запобігти спокуси пристосувати Статут до своїх владних амбіцій. Сьогодні, окидаючи поглядом події того часу, ми можемо констатувати, що 1990 року було не тільки відроджено соборне управління в Православній Церкві в Україні, але і створено певні перешкоди для розвитку інституту соборності. Предстоятель отримав можливість зосередити в своїх руках фактично необмежену владу. І саме ця загроза стала реальністю вже наступного року.

1991 рік став доленосним в історії нашої країни. Після багатьох десятиліть бездержавного існування український народ зміг відродити свою державу. 24 серпня було проголошено Акт про державну незалежність України. З цього часу ми почали будувати нову демократичну державу, вільну від тоталітаризму та войовничого атеїзму. Після проголошення державної незалежності України митрополит почав форсувати ідею повної незалежності (тобто автокефалії) Української Церкви. Ця ідея, як було очевидно вже під час соборних дискусій 1990 року, викликала в церковному середовищі палкі суперечки. Однак митрополит замість проведення відкритої братської дискусії почав фактично нав’язувати Церкві своє бачення її майбутнього розвитку. І саме цей диктат однієї особи помножений на втручання в церковне життя політичних чинників, дуже скоро призвів до церковного розколу.

Слід пояснити, що сама по собі ідея автокефалії будь-якої Помісної Церкви не несе в собі нічого негативного. Автокефалія — це лише спосіб організації церковного життя. Надання автокефалії тій чи іншій Помісній Церкві є свідченням кількісного і якісного зросту цієї Церкви, свідченням її спроможності до самостійного буття. І тому надання автокефалії має бути обумовлене лише внутрішніми церковними чинниками. Політичні важелі не мають бути визначальними під час прийняття рішення про канонічний статус Церкви.

Однак історія свідчить, що дискусії про повну незалежність (автокефалію) тієї чи іншої Церкви завжди починалися після здобуття політичної незалежності державами, в межах яких існували ці Церкви. Так було в Греції, Сербії, Румунії, Болгарії, Грузії, Албанії. Саме отримання цими країнами державної незалежності ставало приводом для обговорення питання про новий канонічний статус Помісних Церков. Тому не дивно, що і в Україні після проголошення державної незалежності почалась дискусія про можливе здобуття і незалежності церковної. Не зважаючи на те, що значна частина духовенства та мирян не підтримувала ідеї автокефалії, бувший митрополит Філарет за підтримки державних органів влади узяв курс на форсоване проголошення церковної незалежності.

В результаті замість відкритої церковної дискусії було застосовано адміністративний тиск та примус. Крім того, вище державне керівництво почало відкрито втручатися в церковні справи, вимагаючи від митрополита повного відділення від Московського Патріархату. В результаті митрополит Філарет скликав в Києві з 1-го по 3-тє листопада 1991 року Собор Української Православної Церкви, на якому під його тиском було прийнято звернення до Московського Патріарха з проханням надати Українській Церкві автокефалію. Хоча усі єпископи Української Церкви підписали ухвалу Собору, все ж після Собору частина його учасників заявила, що не підтримує прийнятих рішень. Стало очевидно, що ідея автокефалії не знайшла повної підтримки в Церкві, і спроби силоміць продавити цю ідею можуть призвести до церковного протистояння.

В січні 1992 року три правлячі архієреї Української Православної Церкви єпископи Черновицький Онуфрій, Тернопільський Сергій та Донецький Аліпій заявили про відклик своїх підписів під документами Собору 1991 року. Одразу після цього митрополит скликав Синод, який прийняв рішення про зміщення усіх трьох ієрархів з їх кафедр. Крім того, був знятий з посади намісника Києво-Печерської Лаври архімандрит Єлевферій (Діденко), який з більшою частиною братії Лаври виступив проти курсу митрополита Філарета. Усе це показало, що Предстоятель Української Церкви намагається діяти скоріше як одноосібний диктатор, ніж як перший серед рівних. І саме це призвело до швидкого загострення протистояння в Українському Православ’ї.

Звернення українського єпископату, прийняте в Києві в листопаді 1991 року, було розглянуто Архієрейським Собором Руської Православної Церкви, який працював з 31 березня по 5 квітня 1992 року. Собор утримався від остаточного вирішення питання про автокефалію Української Церкви. Було вирішено відкласти розгляд цього питання до наступного Помісного Собору Руської Православної Церкви. Крім того, після відвертої дискусії Собор дійшов висновку, що дії митрополита Філарета призвели до суттєвого загострення внутрішньої церковної ситуації в Україні. В результаті митрополит Філарет дав обіцянку, що збере Собор Єпископів Української Православної Церкви, на якому заради церковного миру зречеться своїх повноважень Предстоятеля. Однак він не виконав своєї обіцянки. Повернувшись до Києва, митрополит заявив, що дав обіцянку під тиском і тому вважає її недійсною. Ці заяви викликали обурення українського єпископату, який у своїй переважній більшості повністю підтримав рішення Архієрейського Собору Руської Православної Церкви. Усі спроби вплинути на митрополита Філарета не мали успіху. Тому 30 квітня 1992 року в Житомирі зібралася нарада єпископів, на якій дії Предстоятеля було кваліфіковано як фактичне порушення клятви. Учасники наради наполягали на тому, що митрополит Філарет має скликати Собор Єпископів і відмовитися на ньому від повноважень Предстоятеля.

Однак митрополит Філарет проігнорував усі ці заклики. В результаті в Українській Церкві склалася надзвичайна ситуація, яка вимагала швидких і рішучих дій. 6 травня у Москві відбулось розширене засідання Священного Синоду Руської Православної Церкви. Митрополит Філарет на це засідання не з’явився. Синод засудив усі заяви Київського митрополита щодо рішень, прийнятих Архієрейським Собором 31 березня – 5 квітня 1992 року, та заборонив митрополиту Філарету діяти в якості Предстоятеля Української Церкви. Синод також закликав його до 15 травня 1992 року скликати Собор Єпископів Української Православної Церкви та подати на ньому своє прохання про відставку.

Однак і це рішення Синоду було проігнороване митрополитом Філаретом. Тому 21 травня Священний Синод Руської Православної Церкви доручив старішому за хіротонією українському єпископу митрополиту Харківському і Богодухівському Никодиму скликати і провести Собор Єпископів Української Православної Церкви для обрання нового Предстоятеля Української Православної Церкви. У відповідь на ці рішення митрополит Філарет заявив, що вважає їх «безпідставними та недієздатними».

27 травня на виконання рішень Священного Синоду Руської Православної Церкви Харківський митрополит Никодим скликав у Харкові Собор Єпископів Української Православної Церкви. В роботі Собору взяли участь 17 архієреїв Української Православної Церкви. Ще три єпископа не змогли з’явитися на Собор з різних причин, але пізніше заявили про підтримку прийнятих у Харкові рішень. І лише сам митрополит Філарет і єпископ Почаївський Яків (Панчук) принципово відмовилися від участі в Соборі. Отже, Харківський Собор був вільним волевиявленням майже усього українського єпископату.

Собор висловив недовіру митрополиту Філарету, змістив його з посади Предстоятеля Церкви та заборонив у священнослужінні до остаточного вирішення цього питання Кіріархальною Церквою. Після цього таємним голосуванням було проведено обрання нового Митрополита Київського та всієї України.

Коли працював Собор у Харкові я за дорученням Священного Синоду Руської Православної Церкви перебував у відрядженні в Фінляндії. З 19 по 29 травня того року тривала Дев’ята богословська співбесіда з Євангелічно-Лютеранською Церквою Фінляндії. Мені було доручено очолити делегацію Московського Патріархату, що брала участь в цій зустрічі. І ось, 27 травня пізно ввечері на наше робоче засідання несподівано прибув сам Президент Фінляндії Мауно Хенрік Койвісто з букетом квітів. На той момент ми ще не знали про події, що відбулись у Харкові. Отже, першим, хто мене офіційно поздоровив з обранням на Київську кафедру фактично став голова Фінляндської республіки. Наступного дня — 28 травня — Святіший Патріарх Алексій видав грамоту, якою благословив мене на Предстоятельске служіння в Україні. Вже тоді я відчув, що Господь поклав на мене дуже важкий хрест, але я був впевнений, що Господь подасть мені і сили цей хрест понести.

Згадуючи події тих років, я вважаю за потрібне ще раз підкреслити особливе значення Харківського Собору, перш за все, у справі відродження соборного управління в Українській Православній Церкві. Собор чітко засвідчив: Церква живе соборністю. Церквою не має керувати одноосібний диктатор, яким би талановитим він не був та яку б високу посаду не займав. В складних політичних і внутрішньоцерковних умовах Харківський Собор обрав вірний канонічний шлях розвитку нашої Церкви. Незважаючи на політичний тиск, єпископат Української Церкви показав, що не вважає політичні чинники вирішальними у розвитку Церкви. Тим самим було покладено підвалини подальшого шляху Українського Православ’я в нових умовах.

11 червня в Москві пройшов Архієрейський Собор Руської Православної Церкви, на якому відбувся церковний суд над митрополитом Філаретом. Його було позбавлено священного сану та усіх прав, пов’язаних з перебуванням у клірі. Однак сам бувший митрополит, нажаль, не підкорився цим рішенням та продовжив свою розкольницьку діяльність. Прикро і те, що розкол було суттєво підсилено втручанням в конфлікт органів державної влади. 15 червня 1992 року Президія Верховної Ради Україні оприлюднила заяву (№ 2446-XII), в якій говорилося, що влада вважає рішення Харківського Собору незаконними[6]. Це означало, що держава фактично підтримала розкольницькі дії бувшого митрополита Філарета та його прибічників. І хоча в лютому 2011 року Комітет Верховної Ради України з питань культури і духовності визнав, що вказана заява Президії Верховної Ради не була нормативним правовим актом[7], все ж тоді, в 1992 році цю заяву українська громадськість сприйняла як пряму підтримку церковного розколу.

В результаті, коли я прибув до Києва 20 червня 1992 року, я не мав змоги ані зайняти офіційну резиденцію Київських митрополитів, ані звершувати богослужіння у Кафедральному Володимирському соборі. Мене тоді ласкаво прийняла до своїх стін Києво-Печерська Лавра, яка і донині лишається фактичним духовним та адміністративним центром Української Православної Церкви. Так почалося моє служіння в Українській Православній Церкві.

Окидаючи оком шлях, який ми пройшли за ці двадцять років, хотілося б окреслити позицію Української Православної Церкви по ключових питаннях, що стали для нас головними викликами на межі тисячоліть.

 

Церква і держава в незалежній Україні

 

Перш за все слід сказати про взаємини Української Православної Церкви з Українською державою. Незважаючи на те, що починати своє служіння в Києві мені прийшлося в умовах жорсткого неприйняття нашої Церкви органами державної влади, дякуючи Богу, сьогодні ця ситуація вже суттєво змінилася.

За Конституцією Церква в Україні є відокремленою від держави. І ми вважаємо, що цю конституційну норму слід не тільки зберігати, але й захищати. Конституція має оберігати релігійні громади від втручання в їх внутрішнє життя державних органів влади. Разом з тим, сучасний світовий досвід показує, що існують різні моделі відокремлення Церкви від держави. І якщо в Радянському Союзі це відокремлення фактично означало санкцію на репресії проти Церкви, то в інших країнах світу відокремлення Церкви від держави зовсім не виключає, а навіть передбачає співробітництво державних і церковних установ. Тому сьогодні Українська Православна Церква виступає за реалізацію саме такої «коопераційної» моделі відносин між Церквою і державою. Така модель передбачає взаємну повагу, а також взаємодію в тих сферах, де «кооперація» Церкви і держави особливо потрібна.

Однак співробітництво Церкви і держави ні в якому разі не означає, що Церква підтримує ту чи іншу форму державного устрою, або ту чи іншу політичну ідеологію. В Основах соціальної концепції ми чітко проголосили, що Церква не може брати участі в політичній боротьбі, передвиборчій агітації, кампаніях на підтримку тих чи інших політичних партій, громадських і політичних лідерів (Основи соціальної концепції Української Православної Церкви, розділ ІІІ, п. 8). Хоча ми і відкриті до діалогу з усіма політичними силами, але при цьому Церква не є суб’єктом політичного процесу. І одним з викликів для Української Православної Церкви на межі тисячоліть стали саме спроби політизації церковного життя.

Деякі суспільні організації, що позиціонували себе як православні, фактично пропагували політичні ідеї. Тому 11 листопада 2008 року Священний Синод Української Православної Церкви, розглянувши це питання, засудив політичне спрямування діяльності деяких братств України та інших громадських організацій і відкликав благословення на їх діяльність (Журнал № 93). І сьогодні наша Церква принципово засуджує так зване «політичне православ’я» і закликає єпископів та священників не використовувати церковний амвон для пропаганди будь яких політичних ідей.

Сьогодні Українська Православна Церква підтримує конструктивні відносини з державою. Є чимало сфер, в яких Церква і держава активно співпрацюють. Це, зокрема, справи милосердя та благодійності, турбота про збереження моральності в суспільстві, патріотичні освіта й виховання, збереження історичної та культурної спадщини, підтримка інституту сім'ї, материнства й дитинства, спротив діяльності псевдорелігійних структур тощо[8].

Однак, разом з тим є у наших відносинах з державою і невирішені проблеми, на які ми вже неодноразово звертали увагу українських можновладців. Назву лише деякі з них. По-перше, українське законодавство не передбачає надання статусу юридичної особи релігійним об'єднанням. Такий статус можуть мати лише релігійні громади (тобто парафії та монастирі), релігійні управління і центри, братства, місіонерські товариства, духовні школи тощо. Однак Українська Православна Церква як релігійне об’єднання такого права не має. Це означає, що наша Церква як єдине ціле позбавлена усіх прав, які мають юридичні особи. Зокрема, Церква як така не може виступати суб'єктом у господарській та соціально-культурній галузях, не може брати участі у майновому обороті тощо. Усе це суттєво обмежує діяльність як нашої Церкви, так і інших конфесій в Україні. І тому, користуючись нагодою, ми знов наголошуємо, що будемо і надалі домагатися від держави відповідних змін законодавства, аби релігійні об’єднання отримали права непідприємницьких юридичних осіб.

Ще одна важлива проблема, яку нам поки не вдалося вирішити, це державне ліцензування та акредитація духовних навчальних закладів. Знов таки, вже неодноразово наша Церква звертала увагу на те, що сьогодні відбувається фактична дискримінація як випускників, так і викладачів духовних академій і семінарій. Вони позбавлені усіх прав та пільг, які мають їх колеги у світській вищій школі. Незважаючи на те, що «теологія» як спеціальність на сьогодні визнана державою, проведення державного ліцензування і акредитації конфесійних навчальних закладів залишається практично недосяжною метою.

Потребує законодавчого врегулювання і низка питань, пов’язаних з пастирською опікою військовослужбовців та осіб, позбавлених волі. Хоча фактично православне духовенство знаходить змогу виконувати свій пастирський обов’язок по відношенню до цих особливих категорій громадян, але фактично інтенсивність і глибина взаємодії Церкви з військовими формуваннями та пенітенціарними установами залежить від особистих стосунків з керівниками цих формувань та установ.

Можна вказати і на інші проблеми у наших відносинах з державними органами. Однак, ще раз хочу підкреслити, загалом в нас склалися добрі стосунки з керівництвом держави і ми впевнені, що знайдемо шляхи вирішення і цих, і інших питань.

 

Українська Православна Церква — невід’ємна частина Світового Православ’я

 

Згідно діючого Статуту про управління, Українська Православна Церква є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої. Наша Церква з’єднана з Помісними Православними Церквами через Руську Православну Церкву (Статут, розділ І, п. 1, 3). Цей статус нашої Церкви закріплено в Патріаршій Грамоті 1990 року. Крім того, 2000 року Ювілейний Архієрейський Собор Руської Православної Церкви прийняв нову редакцію Статуту Руської Православної Церкви, 18 пункт VIII розділу якого окреслив особливий статус Української Православної Церкви виділивши її з поміж інших самокерованих Церков Руської Православної Церкви. 2009 року Помісний Собор Руської Православної Церкви затвердив усі рішення Архієрейських Соборів з 1990 по 2008 рік, і таким чином канонічний статус Української Православної Церкви як самокерованої з правами широкої автономії був остаточно закріплений вищою владою Московського Патріархату.

8 липня 2011 року Собор Української Православної Церкви у своєму визначенні чітко підкреслив, що канонічний статус, наданий нашій Церкві 1990 року, «на сьогодні є оптимальним». Статус самокерованої Церкви з правами широкої автономії дає Українській Церкві «можливість нести своє спасительне служіння та вдосконалювати внутрішній канонічний устрій», а також «є запорукою збереження її внутрішньої єдності та фундаментом для відновлення єдності українського Православ’я» (Ухвала, п. 13).

Усі ці роки важливим пріоритетом нашого церковного життя було збереження єдності з Руською Православною Церквою та підтримання братніх взаємин з іншими Помісними Церквами.

Єпископи Української Православної Церкви брали активну участь в роботі усіх Помісних і Архієрейських Соборів Руської Православної Церкви. Після обрання на Патріарший престол Святішого Кирила, Патріарха Московського і всієї Русі єпископи, духовенство, ченці та миряни нашої Церкви активно працюють в новоствореному органі — Міжсоборній Присутності Руської Православної Церкви. Неодноразово засідання комісій Міжсоборної Присутності проводились в Україні, при чому не тільки у Києві, але й в інших містах. Важливо і те, що Святіший Патріарх Кирил регулярно здійснює візити в межі Української Православної Церкви. Під головуванням Його Святості в Києві щорічно відбуваються засідання Священного Синоду Руської Православної Церкви. Усе це підкреслює нашу канонічну єдність з Московським Патріархатом.

Важливим фактором нашого розвитку стала і послідовна підтримка нашої Церкви з боку інших Помісних Церков. За двадцять років, що минули з часу проведення Харківського Собору, ми мали братнє молитовне спілкування з Предстоятелями та офіційними представниками усіх Помісних Православних Церков. За ці роки з візитами в Україні побували Константинопольський, Олександрійський, Єрусалимський та Грузинський Патріархи, а також Предстоятелі Еладської, Албанської та Чеських земель і Словаччини Православних Церков. Делегації Української Православної Церкви регулярно беруть участь в міжцерковних та міжконфесійних міжнародних зустрічах. Зокрема, в жовтні 2008 року делегація нашої Церкви була присутня на зустрічі Предстоятелів Помісних Православних Церков в резиденції Константинопольського Патріарха в Стамбулі. Делегації нашої Церкви регулярно звершують паломництва до святинь Вселенського Православ’я.

Однак наше спілкування з іншими Помісними Церквами не обмежується лише контактами на рівні, так би мовити «перших осіб». Існують і братні взаємини на рівні парафіяльного духовенства, монастирів, простих прихожан. Зокрема, святині нашої Церкви регулярно відвідують прочани з інших Помісних Церков. Так само і паломницькі групи з України постійно подорожують до святих місць інших Церков. Духовні школи України регулярно приймають на навчання іноземних студентів. Також останніми роками складається творча співпраця богословських шкіл України з закордонними освітніми центрами. Наприклад, минулого року Київська духовна академія підписала угоду про співробітництво з Православним богословським факультетом Бухарестського університету. Сьогодні ведуться переговори про підписання подібних угод і з іншими православними богословськими центрами Європи. Це відкриває перспективи творчого обміну в галузі церковної науки та взаємного збагачення навчальних закладів.

Нам приємно, що і на сьогоднішню конференцію прибули представники інших Помісних Церков. Це є важливим продовженням нашого багаторічного братнього спілкування з Автокефальними Церквами світу. Ми можемо впевнено казати, що Українська Православна Церква є невід’ємною складовою Світового Православ’я. Прошу присутніх тут представників інших Помісних Церков передати нашу щиру вдячність їх Предстоятелям.

 

Внутрішнє життя Церкви


 

За минулі двадцять років Українська Православна Церква пройшла важливий шлях внутрішнього становлення. В 1992 році Церква була суттєво послаблена розколом. Хоча переважна більшість єпископату зберегла вірність Матері-Церкві, все ж частина парафіяльного духовенства пішла у розкол разом з бувшим митрополитом Філаретом. Однак, поступово ситуація стабілізувалася. І незважаючи на вкрай складну конфесійну ситуацію в країні, усі ці двадцять років ми спостерігаємо постійний кількісний та якісний зріст нашої Церкви.

1991 року, коли Україна стала незалежною державою, в Українській Православній Церкві налічувалось 22 єпархії, 23 єпископа. До складу нашої Церкви входили близько 5,5 тисяч громад, 32 монастирі, 3 духовних семінарії і 3 духовних училища (1992 року у Києві було відкрито і духовну академію).

Якщо ж подивитися на сучасну статистику, то стане очевидно, що незважаючи на всі випробування, наша Церква постійно і досить інтенсивно розвивалася. Сьогодні в Українській Православній Церкві налічується 44 правлячих та 21 вікарний архієрей. Наша Церква складається з 46 єпархій, до складу яких входять більше 12 тисяч парафій. В них здійснюють своє служіння близько десяти з половиною тисяч священників та дияконів. В Україні налічується 220 монастирів (у тому числі 117 чоловічих та 103 жіночих), в яких загалом подвизається близько п’яти тисяч насельників. В Києві діють духовна академія та семінарія, крім того в Українській Православній Церкві діють ще шість духовних семінарій та вісім духовних училищ, богословська академія, богословський університет та богословський інститут. В єпархіях діють близько 5000 недільних шкіл та близько 400 паперових та електронних засобів масової інформації. Регулярно виходять в ефір православні теле- і радіопрограми.

Однак, ще більш важливо, що за ці роки відбувався не лише зовнішній зріст Церкви, але і суттєві внутрішні зміни в церковному житті. За ці двадцять років відбулось два Собори Української Православної Церкви за участі єпископату, представників духовенства, монастирів та мирян (26 червня 1992 року та 8 липня 2011 року). Регулярно скликалися Собори Єпископів, на яких відбувалися вільні братські дискусії з приводу найбільш гострих питань церковного життя.

І все ж, на мою думку, інститути соборності в Українській Православній Церкві потребують вдосконалення. Можливо, нам варто замислитися над створенням постійно діючого міжсоборового органу, який би займався кваліфікованою підготовкою документів для Синодальних та Соборних засідань, а також створив би можливість залучення до обговорення сучасних проблем церковного життя широкого кола духовенства та мирян.

Українська Православна Церква в своєму внутрішньому житті керується Статутом про управління. Цей Статут, як сказано, було прийнято в листопаді 1990 року. Харківський Собор Єпископів 1992 року вніс до Статуту про управління кілька змін, які були затверджені Собором Української Православної Церкви 26 червня 1992 року. Певні зміни і доповнення до Статуту вніс і Собор Єпископів Української Православної Церкви 21 грудня 2007 року. Діюча редакція Статуту була остаточно затверджена Собором нашої Церкви 8 липня 2011 року. В той же час для вдосконалення положень діючого статуту було створено комісію, яка має розглянути пропозиції щодо можливих доповнень. Проте я б хотів наголосити, що вказана комісія як така не може змінювати діючий Статут, тим більше вона не уповноважена змінювати канонічний статус Української Православної Церкви. Комісія має лише розглянути ті пропозиції, щодо Статуту, які надійшли на адресу Київської митрополії, та запропонувати Священному Синоду свої зауваження на основі отриманих звернень.

Помісний Собор Руської Православної Церкви 2009 року затвердив всі нормативні канонічні документи, в тому числі і Статут Української Православної Церкви в його редакції 2007 року, тобто — право нашої Церкви на широку автономію, а Собор Української Православної Церкви 2011 року визнав цей канонічний статус оптимальним. Тому немає жодних підстав вести розмову про звуження щодо правового статусу нашої Церкви.

Обговорення можливих доповнень до Статуту про управління нашої Церкви має носити загально церковний характер. Тому закликаю усіх єпископів, священників, спеціалістів в галузі церковного права не боятися висловлювати свою думку з приводу цього найважливішого документу Української Православної Церкви. Ми вже бачили, що недосконалість норм Статуту двадцять років тому фактично дала змогу бувшому предстоятелю повністю зосередити в своїх руках керування Церквою, що стало загрозою для її соборного устрою. Тому сьогодні нам слід ставитися до можливого корегування Статуту з максимальною відповідальністю.

За минулі роки суттєво розвинулась і структура управління Української Православної Церкви. Сьогодні діють більше двадцяти Синодальних установ, які відповідають перед Священним Синодом за різні напрямки церковної діяльності. 2011 року ми також прийняли рішення про створення Координаційної Ради, яка має координувати та консолідувати діяльність Синодальних та інших загальноцерковних установ. В рамках сьогоднішньої конференції ми ще почуємо більш ґрунтовні доповіді про різні напрямки діяльності нашої Церкви. Але все ж хотілося б звернути увагу не деякі з них.

Важливим показником розвитку нашої Церкви стало відродження традиції канонізації святих як для місцевого, так і для загальноцерковного вшанування. Вже з 1993 року почався процес вивчення життя подвижників благочестя різних часів та підготовка канонізацій. В результаті за період з 1993 до 2012 року Українська Православна Церква канонізувала більше двохсот п’ятдесяти святих, серед яких переважну більшість становлять новомученики та сповідники ХХ століття. Синодальна літургічна комісія регулярно займається підготовкою служб новопрославленим святим, редагуванням вже існуючих служб та перекладом богослужбових текстів з грецької мови.

Ще одним важливим напрямком церковної діяльності стало введення в загальноосвітніх школах факультативного викладання основ християнської етики та інших навчальних курсів православно-християнського наповнення. Протягом кількох років Місіонерський відділ при Священному Синоді займався підготовкою навчально-методичних комплексів з цих предметів та у взаємодії з Міністерством освіти і науки України домагався їх офіційного державного визнання. Зокрема, на сьогодні вже створено повний курс «Біблійна історія та християнська етика» для учнів 1-11 класів загальноосвітньої школи. Це власна програма Української Православної Церкви. В грудні 2010 року вона отримала гриф Міністерства освіти і науки і може вільно використовуватися в навчальному процесі.

Особливу актуальність в контексті місії нашої Церкви в сучасному українському суспільстві має питання українського перекладу Святого Письма та богослужбових текстів. Проблема українізації церковного життя для нас не нова. Вона активно обговорювалась в Україні, починаючи ще з 1920-х років. Зокрема, звершення богослужіння українською мовою в нашій Церкві було санкціоновано рішенням Синоду єпископів України від 6 червня (24 травня старого стиля) 1921 року. Тоді Синод «визнав можливим допустити звершення богослужіння українською мовою там, де цього бажають парафіяни більшістю у дві третини голосів». Святитель Тихон, Патріарх Московський визнав, що це рішення повністю відповідає «духу Православної Церкви»[9]. Рішення про дозвіл парафіянам обирати богослужбову мову було підтверджено і Київською нарадою єпископів, духовенства і мирян у вересні 1922 року[10]. Цю норму підтвердив і Собор Української Православної Церкви в листопаді 1991 року[11].

Сьогодні певна перекладацька робота здійснюється Видавничим відділом Української Православної Церкви. Зокрема, 2011 року з друку вийшов Новий Заповіт та богослужбове Євангеліє українською мовою. Але нам слід приділити перекладацькій діяльності значно більше уваги. Ми маємо надати нашим парафіянам, а також тим, хто цікавиться історією, вченням та традицією Східної Церкви, змогу читати церковну літературу рідною мовою.

Останніми роками наша Церква опановує і зовсім нові для неї сфери діяльності. Сьогодні працюють численні Інтернет-сайти, присвячені висвітленню подій церковного життя, створюються телевізійні програми та фільми просвітницького характеру, діють православні культурні та просвітницькі організації.

 

Проблема розколу

 

Нажаль, однією з головних ознак церковного життя в Україні на межі тисячоліть стали трагічні розділення в Українському Православ’ї. Як сказано, бувший Київський митрополит Філарет (Денисенко) не підкорився рішенням Харківського Собору та вже в червні 1992 року ініціював створення так званого «Київського Патріархату». За ним пішла частина духовенства та мирян нашої Церкви. В результаті 1990-ті роки стали часом постійних силових зіткнень на релігійному ґрунті. Хоча згодом ситуація значною мірою стабілізувалася, все ж і сьогодні трапляються випадки суперечок між релігійними громадами в різних регіонах країни, що не є добрим ні для Церкви ні для держави.

Ми маємо констатувати, що значна частина українських громадян, що сповідують православну віру, знаходиться нині поза спілкуванням з Вселенським Православ’ям. На сьогодні це, мабуть, наймаштабніший розкол в православному світі. В Україні до складу невизнаних релігійних угрупувань («Української Православної Церкви Київського Патріархату» та «Української Автокефальної Православної Церкви») входить кілька тисяч громад та мільйони парафіян. Тобто, кількість вірян, що перебувають в Україні в розколі, перевищує розміри деяких Помісних Церков. Усе це має спонукати нас активно шукати шляхи до подолання цих трагічних розділень.

На наше глибоке переконання подолання церковних розколів в Україні має відбуватися без втручання політичних сил. Це внутрішня церковна справа. Ми неодноразово підкреслювали, що проблему церковних розділень слід розглядати виключно у пастирському ключі. Ми розуміємо стурбованість державних органів церковною ситуацією в Україні. Звісно, що для української влади пріоритетом є консолідація суспільства, а церковні розділення їй суттєво перешкоджають. Однак, не можливо вирішувати церковні проблеми політичними методами. Допомога держави не повинна перетворюватися на втручання у внутрішньоцерковні справи.

Усі ці роки наша Церква принципово наполягає на тому, що вирішення проблеми розколу має відбуватися виключно на фундаменті православного канонічного права. Ми не можемо відступати від церковного передання, яке дає сувору оцінку як засновникам, так і свідомим прибічникам розколів.

Історичний досвід чітко показує, що всі суперечки, які виникають в Церкві, слід долати шляхом діалогу. Це так само стосується і проблеми церковних розколів. Ми маємо сідати за стіл переговорів та з Божою допомогою шукати шляхи примирення. Сьогодні склалися сприятливі умови для побудови конструктивного діалогу з представниками УПЦ КП та УАПЦ. Про це, зокрема, свідчить обмін офіційним посланнями між нашою Церквою та розкольницькими спільнотами, який відбувся 2007-2008 року.

Ще 22 листопада 1995 року Священний Синод Української Православної Церкви створив Синодальну комісію по діалогу з «Українською Автокефальною Православною Церквою» (Журнал № 67). Хоча цей діалог приніс певні позитивні результати, але останніми роками він фактично не розвивався. У вересні 2009 року Священний Синод створив також робочу групу, якій було доручено зайнятися підготовкою діалогу з представниками УПЦ КП (журнал № 45).

Ще раз хочу підкреслити, що сьогодні ми маємо активізувати нашу роботу в цьому напрямку. Нам слід навчитися не боятися відкритого діалогу з нашими опонентами. Лише у відкритій, щирій дискусії ми можемо краще зрозуміти одне одного та знайти шляхи подолання церковних розділень.

 

Підсумки

 

Отже, двадцять років, що минули, стали для нас роками як численних здобутків, так і прикрих втрат. В нових історичних реаліях Церква стикнулася з новими викликами, пройшла через нові випробування. Дивлячись у майбутнє, ми ще раз засвідчуємо нашу вірність Господу нашому Ісусу Христу та Його Святій Церкві. Ми маємо завжди пам’ятати про головну мету Церкви — спасіння та преображння усього світу. Ми покликані до того, аби бути сіллю цього світу; сіллю, яка зберігає світ від духовного розчину.

Важливий імператив, який залишив нам Господь — це імператив любові. Світ побачить в нас учнів Христових лише тоді, коли ми будемо мати любов між собою (Ін. 13, 35). Саме цим імперативом християнської любові ми маємо керуватися, будуючи свої відносини як з братами по вірі, так і з зовнішнім світом. Будемо жити за Євангелієм, і Господь не залишить нас без Своєї всемогутньої допомоги. Дякую за увагу.



[1] Див.: Владимир, Митрополит Киевский и всея Украины. К двадцатилетию Благословенной Грамоты Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия II о даровании Украинской Православной Церкви самоуправления // Труди Київської духовної академії. 2010. № 13. С. 11-19.
[2] Див.: Документы Архиерейского Собора Русской Православной Церкви (Москва, 25-27 октября 1990 года) // Журнал Московской Патриархии. 1991. № 2.

[3] Див.: Определение Собора Украинской Православной Церкви 22-23 ноября 1990 г., г. Киев // Православный вестник. 1991. № 2. С. 2-3.

[4] Детальніше див: Гавриленко З. Первый Собор Украинской Православной Церкви // Православный вестник. 1991. № 2. С. 7-10.

[5] Статут про управління Української Православної Церкви в редакції 1990 року було надруковано в: Православний вісник. 1991. № 5. С. 2-16.

[6] Див.: Відомості Верховної Ради України. 1992. № 33. С. 501.

[7] Висновок Комітету від 02.02.2011 оприлюднений на Офіційному сайті Верховної Ради України за адресою: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_2?pf3516=7291&skl=7.

[8] Докладніше див.: Основи соціальної концепції Української Православної Церкви, розділ ІІІ, п. 8.

[9] Див: Обращение Патриарха Московского и всея России Тихона к чадам Православной Церкви на Украине от 23(10).07.1921. Надруковано в: Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р.: Документи і матеріали. Київ, Львів, 1999.С. 503

[10] Про цю нараду див.: Феодосий (Процюк), митр. Обособленческие движения в Православной Церкви на Украине (1917—1943). М., 2004. С. 237-241.

[11] Послання цього Собору надруковано в: Собор Украинской Православной Церкви 1-3 ноября 1991 г. К., 1992.