ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА єпархія

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА єпархія

Iвано-Франківська єпархія (спочатку Галицька, потім Станіславська) утворилася внаслідок розподілу Львівської, яка на той час була міцною твердинею у боротьбі за чистоту православної віри під польським пануванням. Прикарпатська земля багата місцями, де слава князівств Давньої Русі ще й дотепер жива; де легендарні постаті та події боротьби за православну віру відображені в назвах місцевостей; де збереглися пам'ятники Галицької Русі - давній Галич, Манявський скит, Рогатин, Коломия та багато інших.

 

Iсторія свідчить, що 1141 року Володимирко, правнук Ярослава Мудрого, залишив Перемишль і перейшов князювати в Галич над Дністром, об'єднавши в своїх руках Перемишлянське й Теребовлянське князівства. Відтоді Галич став столицею Руського князівства із заснуванням Галицької єпархії («Iпатіївський літопис», т. 11, ст. 93). Пізніше, за князя Ярослава Осмомисла, 1165 року згадується про першого галицького єпископа Косьму, який був поставлений у Галичі за часів правління київського князя Юрія Долгорукого, сина Володимира Мономаха («История государства Русского», т. 11, ст. 162).

 

Усі літописні дані узгоджуються з речовими доказами, знайденими в с. Крилос, збудованому на руїнах давнього Галича. Зокрема про це свідчить віднайдене поховання православних владик із нагрудними хрестами, що мали символи розп'яття, орантою та емблемами святих євангелістів роботи давньоруських майстрів. Про утвердження православної віри на Прикарпатті також свідчать старовинні знахідки, які збереглися до наших днів, - це Євангелія 1144 та 1226 років, Свято-Успенський собор у Галичі (приблизно 1157 р.), церква в ім'я святого Пантелеімона 1200 року, яка діє до сьогодні, та ще близько 30 церков і каплиць-ротонд, які гармонійно поєднували в собі романський та візантійський стилі.

 

З 1302 року Галицька єпархія згадується як Галицька митрополія. Та не дивлячись на те, що Свята Русь залишалася вірною візантійсько-православній вірі, з боку Риму чинився наполегливий тиск приєднати її до папського престолу. Тож західні землі руських князівств стали жертвами історичних обставин і були приєднані до Польщі, що й призвело до початку протистоянь православної та католицької віри.

 

У XIV столітті король Казимир III поклав початок латинізації Галичини, і в 1340 році скасував присягу русичів про дотримування обрядів та звичаїв православних підданих, що схвалив Папа Венедикт XII. Починаючи з 1350 року, польська влада почала домагатися створення на Галичині католицької митрополії. 1375 року спеціальною буллою Папа Римський дав на це дозвіл.

 

Проте, незважаючи на наступ католицизму, населення Прикарпаття берегло свої історичні традиції, мову, побут і, звичайно, православну віру. Завдяки діяльності православних братств з осередками у Рогатині, Галичі, Болехові, Снятині та Коломиї почали з'являтися православні школи, а необхідність у книгах призвела до появи в Стратині та Крилосі типографій, якими керував мовознавець і письменник Памва Беринда. За його участі були надруковані Літургікон (1604 р.), Требник (1606 р.) та Крилоське Євангеліє.

 

Приблизно в цей самий період виникають православні монастирі на Прикарпатті: Коломийський (одна з церков цього монастиря побудована у 1589 році, Благовіщенська, діє і сьогодні), Угорницький (тут починав свій чернечий подвиг преподобний Iов Почаївський), а також Манявський скит, який став дітищем співпраці видатних мужів православних - Iова Княгицького та Iвана Вишенського. Скит був відкритий у 1612 році й діяв до 1785 року. Надалі ця православна святиня Прикарпаття пережила кілька руйнувань та відроджень. За часів радянської влади в скиту розмістили музей, а нині святиня перебуває в руках УПЦ КП.

 

Під впливом папського престолу Галичина пережила насильницьке прийняття унії, що призвело до часткового відмирання у більшості населення Прикарпаття православних обрядів. Проте історична й генетична приналежність до православної Русі завжди була в серцях галичан. 1946 року на об'єднавчому Львівському Соборі віруючі Галичини повернулися в лоно Святої Православної Матері Церкви. Таким чином відродилася Станіславська єпархія Православної Церкви, яка пізніше зі зміною назви Станіслав на Iвано-Франківськ стала Iвано-Франківською.

 

З 1946 по 1957 рік єпархію очолював архієпископ Антоній (Половецький), завдяки якому вдалося отримати приміщення для єпархіального управління, кафедральний собор та ще кілька храмів у місті.

 

З 1957 до 1982 року єпархією керував архієпископ Йосип (Савраш).

 

У 1982 році на Iвано-Франківську кафедру було призначено архієпископа Макарія (Свистуна), який управляв до 1990 року.

 

1989 року Прикарпаття знову пережило масове насильницьке захоплення православних храмів уніатами та розкольниками.

 

Згодом, 1990 року, кафедру очолив архієпископ Феодосій (Дикун).

 

1992 рік приніс неодноразову зміну правлячих архієреїв, і після нетривалого перебування на кафедрі єпископа Iларіона (Шукало) в Iвано-Франківську єпархію прибув владика Миколай, який керує єпархією донині й докладає максимум зусиль для утвердження православної віри на Прикарпатській землі.