Позиція Руської Православної Церкви щодо реформи сімейного права і проблем ювенальної юстиції

 

 
Документ прийнято Архієрейським Собором Руської Православної Церкви
4 лютого 2013 р.



У цьому документі під «ювенальною юстицією» розуміється:


• по-перше, сукупність правових норм щодо неповнолітніх жертв злочинів і неповнолітніх злочинців. Зокрема, такі норми визначають особливий порядок здійснення правосуддя у випадках, коли однією зі сторін є неповнолітній, у тому числі щодо неповнолітніх злочинців та їхнього виправлення; профілактику дитячої злочинності; у разі необхідності захист дитини від порушення її прав з будь-чийого боку й від інших факторів, що негативно впливають на фізичне і духовне здоров’я;
• по-друге, сукупність державних і суспільних інститутів, покликаних забезпечити захист дітей від протиправних дій, а також від факторів, що негативно впливають на їхній розвиток.

***
Церква невпинно піклується про зміцнення сім’ї як боговстановленної цінності (І створив Бог Людину за образом Своїм, за образом Божим створив її, чоловіка і жінку створив їх. І благословив їх Бог, і сказав їм Бог: плодіться і розмножуйтеся, і наповнюйте землю, і володійте нею (Бут. 1: 27–28)). П’ята Заповідь Божа говорить: Шануй батька твого і матір твою, [щоб тобі було добре і] щоб продовжилися дні твої на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі (Вих. 20: 12). Бог дав владу батькам над своїми дітьми. У Святому Письмі читаємо: Господь підняв батька над дітьми й утвердив суд матері над синами (Сир. 3: 2). Апостол Павел закликає: Діти, будьте слухняні батькам вашим у всьому, бо це благоугодне Господеві. Батьки, не роздратовуйте дітей ваших, щоб вони не падали духом (Кол. 3: 20–21). Церква, стверджуючи, що духовно здорова сім’я — найважливіша основа добробуту суспільства, відкрита до співпраці з державою і різними суспільними силами у питаннях захисту сім’ї та дитинства.


Гострими проблемами сучасного суспільства є велика кількість покинутих дітей; зневаження сімейними цінностями, зокрема під впливом засобів масової інформації та комунікації, що пропагують пороки і споживацькі інтереси; зростання кількості сексуальних злочинів проти дітей; розповсюдження дитячої порнографії. Церква підтримує зусилля держави, спрямовані на захист дітей від злочинних зазіхань, у тих випадках, коли батьки самі не можуть або не прагнуть захистити дітей, навіть якщо це призводить до позбавлення батьківських прав як до самої крайньої міри. У разі якщо передача дитини на виховання особам, які не є її родичами, неминуча, необхідно забезпечити послідовність її виховання в релігійному й культурному відношенні.


Разом із тим Церква стверджує, що держава не має права на втручання в сімейне життя, крім випадків, коли існує доведена небезпека для життя, здоров’я і морального стану дитини й коли цю небезпеку можна усунути через допомогу батькам та через методи переконання. При цьому дії державних органів повинні бути засновані на чітких і однозначних правових критеріях. Саме батьки повинні визначати методи і форми виховання дітей у межах, окреслених необхідністю забезпечення життя, здоров’я та морального стану дитини. Це є Богом визначеним правом і обов’язком батьків. Неприпустимо, щоб втручання держави в життя окремих сімей, яке бачиться виправданим лише у виняткових ситуаціях, призводило до підриву інституту сім’ї прямим державним або таким, що заохочується державою, громадським регулюванням сімейних процесів, до обмеження прагнення батьків виховувати дітей у традиційних культурних, релігійних, соціальних та інших цінностях.


Кращий спосіб попередити виникнення згаданих проблем і вирішити більшість із них — це підтримка здорової сім’ї, допомога проблемним сім’ям, підтримання міцних зв’язків дітей і батьків, а також популяризація позитивного образу сім’ї. У православній пастирській традиції накопичено досвід допомоги неблагополучним сім’ям, що дозволяє одночасно захистити дитину і сприяти збереженню родини. Цей досвід міг би бути більшою мірою затребуваний у сучасному суспільстві. Зростання кількості злочинів, скоєних неповнолітніми, є результатом моральної дезорієнтації суспільства. Необхідна жорстка позиція держави щодо обмеження пропаганди насильства, гріховних розваг, ідеології споживацтва, щодо активізації виховної роботи спільно із Церквою, ЗМІ, інститутами громадянського суспільства серед неповнолітніх з метою формування духовно-моральної та патріотичної програми розвитку молодого покоління. При цьому слід розвивати практику застосування до неповнолітніх правопорушників покарань, не пов’язаних з ізоляцією від суспільства, а також реабілітаційного підходу, включаючи соціальну адаптацію неповнолітніх та їхню ресоціалізацію. Існує необхідність зміни системи виконання покарань стосовно неповнолітніх злочинців, щоб вона не призводила до озлоблення дітей, роблячи їх частиною кримінального співтовариства. Дії відповідних фахівців і зацікавлених громадських сил повинні бути спрямовані на зміну ситуації, яка призвела до правопорушення, щоб уникнути його повторення в майбутньому.


Сучасному підходу ряду країн до ювенальної юстиції (який включає правозастосовну практику, а також формовану правову і соціальну культуру) властиве штучне протиставлення правам батьків прав дитини і надання останнім безумовного пріоритету, що суперечить біблійним основам сімейних відносин, бо не можна розширювати права дітей за рахунок звуження прав їхніх батьків, а також штучно протиставляти права одних правам інших. Разом із правами дітей має бути визнана наявність їхніх обов’язків, зокрема щодо батьків і сім’ї. Не може існувати прав дітей на духовно й морально необґрунтований непослух батькам, на аморальні дії і статеву розбещеність, на неповагу до старших і однолітків, на погане поводження.


Питання про введення і поширення ювенальної юстиції зачіпає багато країн, розташованих на канонічній території Руської Православної Церкви. У ряді цих країн введення системи ювенальної юстиції суперечить основам національного права, яке в рівній мірі гарантує захист сім’ї, материнства й дитинства. Законодавчі гарантії прав дитини базуються в згаданих країнах на принципах підтримки сім’ї з метою забезпечення виховання дітей та захисту їхніх прав. Сімейне законодавство цих держав також виходить із необхідності зміцнення сім’ї, неприпустимості довільного втручання когось у її справи. Більш того, навіть якщо система ювенальної юстиції не суперечить національним правовим стандартам, необхідно співвідносити можливість її введення із традиційним розумінням сімейних цінностей, позицією релігійних громад і думкою населення.


Церква не бачить об’єктивних та переконливих причин для впровадження системи ювенальної юстиції у тому вигляді, в якому вона поширена в ряді зарубіжних країн. Показово, що в національному та міжнародному законодавстві міцно закріплено переважне право батьків на виховання дітей. Будь-яке ущемлення цього права справедливо не приймається широкими колами суспільства. Церква підтримує цю стурбованість і солідарна з нею.


Важливо враховувати складну за своєю суттю організацію сімейного життя, де тісно переплітаються соціальні, психологічні, побутові, фізіологічні, фінансові, культурні та інші чинники. Втручання чиновників у цю делікатну область може потягти за собою трагічні помилки, перегини, зловживання, жертвами яких стануть, насамперед, самі діти.


Церква нагадує, що в більшості країн, які становлять канонічну територію Московського Патріархату, вже існує історично сформована система правових актів та органів влади, за якої, з одного боку, кримінальне покарання неповнолітніх має м’який характер, а з іншого — діють спеціалізовані соціальні органи, у тому числі органи опіки та піклування. Втім, і ця система потребує громадянського контролю, який би не допускав надмірного й необґрунтованого втручання в життя сім’ї. У зв’язку із цим може знадобитися доробка правових актів та практики правозастосування щодо неповнолітніх, а також правових актів, які регулюють діяльність соціальних органів щодо неповнолітніх. У законодавстві має бути передбачена відповідальність посадових осіб за необґрунтоване вилучення дітей із сімей, їхнє затримання та за інші зловживання. При цьому слід усіляко підтримувати і зміцнювати традиційні сімейні цінності, протистоячи спробам їхньої девальвації. Всі складові системи захисту дітей повинні бути адаптовані до їхньої національної культури і традицій. Неприпустимими є збір, електронна обробка, зберігання та несанкціоноване поширення надлишкових персональних даних, що стосуються сімейного життя.


Розвиток єдиної спеціалізованої інфраструктури дитячого судочинства, як свідчить практика ряду країн, може призводити до невиправданого втручання держави та інших зовнішніх стосовно сім’ї сил в її внутрішні справи і в будь-які сімейні конфлікти, в яких зачеплені діти, що тягне за собою вкрай негативні для сім’ї і суспільства наслідки. Цілковито неприйнятною є існуюча практика вилучення дитини із сім’ї під приводом «недостатнього рівня матеріального добробуту». Відсутність у батьків достатніх матеріальних засобів має бути підставою для надання родині фінансової підтримки, насамперед за рахунок коштів державних або муніципальних бюджетів. Брак коштів у батьків не може розглядатися як умова застосування органами опіки та піклування заходів, спрямованих на фактичне руйнування малозабезпеченої сім’ї, зокрема шляхом вилучення дітей у батьків. Таке вилучення базується, як правило, на розпливчастих або необ’єктивних критеріях «низького рівня розвитку дитини», «неналежного виховання» або «психологічного насильства». Тому акти національного законодавства повинні містити конкретні норми, які регламентували б застосування крайньої міри — вилучення дитини із сім’ї, щоб виключити вільну і, часто, суб’єктивну інтерпретацію закону. Крім того, реальна загроза виникнення ситуації, за якої у дітей з’являться стимули подавати в правоохоронні органи скарги на власних батьків, тобто, по суті, можливе створення системи доносів. Згадані варіанти розвитку подій небезпечні тим, що залишають поле для корупції і чиновницького свавілля, особливо у разі використання оціночних понять у нормативних актах, а також руйнують духовно-моральну сферу дитини.


Має бути виключена і можливість радикальної передачі владних повноважень у сфері захисту сім’ї недержавним організаціям, оскільки вони не повинні підміняти державу в здійсненні її законних повноважень.


Існують засновані на обставинах життя громадян ряду країн побоювання, що методи ювенальної юстиції можуть бути застосовані для насадження нерелігійного світогляду і для обмеження релігійної свободи, зокрема права батьків визначати світогляд і формувати моральні переконання дитини, спонукати її до участі в церковному житті, дотримання постів та інших релігійних приписів. Церква категорично заявляє про неприйнятність такого підходу. Примітно, що згідно зі статтею 5 Конвенції про права дитини держава повинна поважати права громади, в якій виховувалася дитина, і, згідно зі статтею 20, дотримуватися релігійної наступності у разі необхідності віддання дитини в прийомну сім’ю. Таким чином, при вирішенні, з ким проживатиме дитина, органам опіки слід було б враховувати бажання не тільки найближчих родичів, але і хрещених батьків стати опікунами дитини, оскільки вони були обрані батьками для виховання їхніх дітей і наступниками відповідно до традицій Руської Православної Церкви.


Церква вважає, що будь-які законопроекти та адміністративні заходи у сфері сімейних відносин мають бути винесені на широке й відкрите обговорення педагогів, батьків, учених, духовенства, представників правоохоронних органів. Бачиться корисним участь духовенства та церковної громадськості в дискусіях із питань захисту прав батьків і дітей у всіх державах на канонічній території Руської Православної Церкви. Зокрема, необхідно відстоювати гарантії прав батьків на виховання дітей згідно зі своїми світоглядними, релігійними й моральними переконаннями, на розумне визначення їхнього розпорядку дня, режиму харчування та стилю одягу, на спонукання їх до виконання сімейних, громадських і релігійних обов’язків, на регламентацію спілкування з особами протилежної статі й доступу до інформаційних матеріалів, а також на фізичний захист від дій, що завдають шкоди їхньому духовному, моральному чи тілесному здоров’ю.


За наявності стурбованості змістом законодавчих або підзаконних актів, прийнятих у цій сфері, а також конкретними порушеннями прав батьків на виховання дітей і випадками невиправданого втручання у внутрішнє життя сім’ї, Освячений Архієрейський Собор закликає православних християн звертатися до профільних єпархіальних структур, а якщо питання потребує загальноцерковного розгляду — до Патріаршої ради з питань сім’ї та захисту материнства. При цьому визнається необхідним створення регіональних церковних комісій з питань сім’ї та захисту материнства на єпархіальному та, де це можливо, — на благочинницьких рівнях. Бачиться можливою і підтримка Церквою батьківських комітетів та інших громадських об’єднань, що захищають права батьків на виховання дітей. Важливо в рамках діалогу з державою виробити механізм присутності представників духовенства від єпархій та благочинь на постійній основі як спостерігачів, консультантів або експертів у державних органах опіки на всіх регіональних рівнях. Звернення віруючих, після відповідної експертної оцінки, розглядатимуться в ході церковно-державного діалогу і служитимуть підставою для клопотання Церкви перед органами державної влади. Освячений Собор висловлює сподівання, що успішне вирішення описаних проблем допоможе зміцненню сім’ї та в цілому досягненню кращого життя наших співгромадян.