ЛУКА, Єпископ Васильківський

 

Слово архімандрита Луки (Коваленка) при нареченні його в єпископа Васильківського, вікарія Київської Митрополії

 
 

Ваше Блаженство! Ваші Високопреосвященства!
Ваші Преосвященства, богомудрі архіпастирі, святителі Христові!

 
 

Трепет охоплює душу напередодні тієї священної події, яка завтрашнього великого і святого для мене дня сподобить мене, недостойного, прийняти найвищу благодать церковного служіння - єпископство.

 

Голос Божий в юності спрямував мої стопи до Божого храму для поклоніння, подяки й молитви нашому Небесному Богу і Отцю. Він у визначений Промислом Божим час призвав мене до священнослужіння, а нині через вас, архіпастирів словесного стада Христового, знову кличе мене постановою Священного Синоду нашої Церкви прийняти новий послух - стати єпископом Церкви, яку небесний Великий Архієрей Господь наш Iсус Христос здобув Кров'ю Своєю» (Діян. 20, 28).

 

Що я можу сказати в ці святі для мене хвилини, коли стою перед освяченим собором, який має ввести мене у череду апостольського наступництва і звести на мене «Дух премудрості, Дух розуму, Дух страху Божого»? Важко охопити людським розумом усю повноту відповідальності служіння єпископа як послідовника апостолів, як Ангела Церкви.

 

Закликаючи в цей момент заступництво і небесну допомогу собору Христових учнів, усю надію покладаю на Господа і Його вседосконалу благодать, «яка немічних лікує і убогих заповнює».

 

Я вийшов із простої робітничої сім'ї. З вдячністю згадую свій перший храм в ім'я святих і всехвальних первоверховних апостолів Петра і Павла у місті Харцизьку, де почав осягати глибину церковного життя й сутність церковного служіння. Тут зародилося бажання, яке я приховував і в якому боявся зізнатися сам собі, - бути служителем вівтаря Господнього.

 

Пам'ятної великодньої ночі 1992 року, почувши в Петропавлівському храмі пасхальні піснеспіви, я усвідомив, що відтепер належу Церкві. Після вступу до медичного інституту я став постійним парафіянином Свято-Миколаївського кафедрального собору Донецька. Завжди з глибокою вдячністю згадую пастирів і благочестивих віруючих цього храму, які надзвичайно багато зробили для мого духовного становлення.

 

Особливі почуття в моїй душі викликала книга про святителя Луку, яку я прочитав на першому курсі медінституту. Зі сльозами на очах я перечитував розповідь про святого лікаря. Йдучи на залік або іспит, зустрічаючись із життєвими труднощами, я в молитвах звертався до святителя Луки, просив його допомоги, і він неодмінно допомагав. Його молитвами шостий курс я закінчив уже у священному сані.

 

З особливим хвилюванням згадую хвилини очікування чернечого постригу у Святогірській Лаврі, коли мав дізнатися ім'я святого, на честь якого буду пострижений. I тут святитель Лука не залишив мене - я, лікар за освітою й лікар духовний за покликанням, знову опинився під його святительським омофором. Кожен момент життя переконує мене в тому, що моя доля визначається виключно милістю Божою, молитвами цього кримського сповідника.

 

Зі страхом і трепетом, усвідомлюючи, що негідний цього, і сподіваючись на молитви й допомогу свого небесного заступника, приймаю покладений на мене послух і «нічого всупереч не кажу», бо вірю, що Дух Святий під час покладання рук дасть мені те, чого не маю. Приймаю це служіння, бо вірю в силу й дієвість Промислу Божого і скоряюся перед його волею.

 

Як єпископу мені належить ревно, згідно з Євангелієм, опікуватися ввіреним словесним стадом. Чи здатний я на це? «Господь дасть силу народу Своєму, Господь миром благословить людей Своїх» (Пс. 28, 11), - ось на що я сподіваюсь.

 

Я маю ступити на шлях єпископства в непростий час. Ворог роду людського всіляко намагається розірвати нашу Церкву, відвернути вірних її від спасительного шляху. Сьогодні об'єднуючим центром життя суспільства повинно стати духовне єднання з Христом в Євхаристії, єднання, яке робить нас братами і сестрами у Христі, членами Його Тіла, яким є Церква. Завдання єпископа полягає в тому, щоб допомогти суспільству прийти до єднання в головному.

 

Нерозривно пов'язане з цим і примирення людини з Богом і ближнім. Світ наш змінюється стрімко. Ми, християни, так чи інакше долучаємося до різних суспільних процесів, коли виконання заповіді Господа віддавати кесареве кесарю, а Боже Богові стає актуальною пастирською проблемою. Необхідно мати розум Христовий, аби визначити належну міру кесаревого в нашому житті.

 

Розмірковуючи про майбутнє моє служіння, припадаю до вас, богомудрі архіпастирі, і прошу у прийдешній священний день моєї П'ятдесятниці, коли через покладання рук ваших зглянеться на мене благодать Святого Духа, піднести за мене молитви, щоб «Первосвященик Великий, Котрий перейшов небеса» (Євр. 4, 14), не позбавив мене Своєї милості і щоб, за словом апостола Павла, благодать Господа нашого відкрилася в мені щедро з вірою і любов'ю у Христі Iсусі, щоб зберегти мені «добрий заповіт Духом святим, що живе в нас» (2 Тим. 1, 14).

 

Висловлюю глибоку синівську вдячність Предстоятелю нашої Святої Української Православної Церкви Блаженнішому Володимиру, Митрополиту Київському і всієї України, і Священному Синоду за високу довіру. Я прошу вас, святителі Божі, завжди згадувати мене у ваших святих молитвах, бо лише в молитвах Церкви моя міць і сила, лише Церква для мене - стовп і утвердження, покров і захист.

 

Тож благословіть мене на майбутнє служіння, щоб Господь сподобив проходити його бездоганно на славу святої Єдиносущної і Животворящої Трійці - Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.