АРСЕНІЙ, Єпископ Святогірський

 

Слово архімандрита Арсенія (Яковенка) при нареченні його в єпископа Святогірського, вікарія Горлівської єпархії

Ваше Блаженство!
Ваші Преосвященства, всечесні архіпастирі Церкви Христової!

Сьогодні з трепетом і хвилюванням я стою перед вами напередодні моєї П'ятдесятниці, чекаючи прийняття великої благодаті архієрейства від Духа Святого через покладання ваших святительських рук.

Наважуюся приступити до цього великого таїнства не з самовпевненістю, а зі смиренням, усвідомлюючи своє недостоїнство прийняти особливу благодать Божу й розпочати високе архіпастирське служіння. Ступити на цей шлях, якого боялися й уникали святі отці, а, прийнявши, несли з благоговінням святі мужі - світочі та стовпи Церкви Христової, спонукає мене Господь Своєю любов'ю до мене, грішного, і Всеблагий Його Промисел про мене, негідного. У серці моєму палає любов до Творця і Промислителя й змушує згодою відповісти на найсолодший голос Його: «Якщо любиш Мене, паси вівці Мої».

Оглядаючись на своє недбале життя, дивуюся довготерпінню Божому і схиляю свій збентежений дух під правицю Господню, віддаю себе на волю Божу - премудру і вседосконалу, пам'ятаючи слова псалмоспівця Давида про те, що «Господь укріплює кроки такого чоловіка і сприяє йому в дорозі його».

Очима віри бачу знамення Промислу Божого на мені, грішному. З моменту народження і впродовж дитячих років я був незаслужено осипаний від Бога багатьма дарами Його благості. Життям я зобов'язаний своїй матері, яка під час важких пологів готова була пожертвувати собою навіть до смерті, лише б я вижив. З дитинства я відчував у своїй душі поклик Божий, який ще при появі моїй на світ із вуст лікаря прозвучав: «Піп народився», і цим ознаменував моє майбутнє служіння Церкві.

Я вдячний своїм батькам, які, виховуючи мене, давали уроки моральності не тільки на словах, а й прикладом свого працьовитого життя. У дитинстві я не мав щастя часто бувати в храмі Божому, оскільки виріс у селі, де церкву закрили і підірвали ще 1931 року; але я зростав у дусі християнського благочестя, що панував серед моїх односельців, які, незважаючи на атеїстичну агітацію, були істинними сповідниками Христовими. Люди збиралися в сільських будинках культури співати псалми, акафісти, читати канони, Псалтир над померлими, знаходячи серед великотрудного сільського життя час для молитовного спілкування з Богом. Хоча знали про заслання, про розстріляних наших сільських священиків - отців Василія, Микиту, Тихона, протодиякона Алексія Мазиєва, який загинув на каторзі в Карелії; чули загрози про позбавлення батьківських прав за релігійне виховання дітей...

Назавжди в моїй пам'яті залишаться старенькі зошити, куди друкованими літерами, маючи два класи церковнопарафіяльної школи, моя бабуся переписувала молитви, Євангеліє та акафісти, а потім довгими зимовими вечорами читала на самоті.

Змалечку вразили мене розповіді про печерні Щатрищегородський і Дивногірський монастирі, розташовані неподалік від села, в печерні храми яких у певні дні часто ходили або їздили односельці. У дитинстві мене вабили ті печери на крейдяних кручах - свідки подвигів багатьох поколінь ченців. Там я вперше пізнав солодке відчуття молитви та дію благодаті Божої.

Пам'ятаю розповіді бабусі про ходіння до Києво-Печерської Лаври, Почаєва, про тамтешні святині. У нашому роду були й такі, хто ходив до Єрусалима. Я із захопленням слухав про отримання Благодатного вогню, і про нетлінні мощі, і про «стопочку» Божої Матері, як про щось бажане, близьке та дороге.

Відвідування у п'ятому класі з батьком соборів московського Кремля, а за рік - Києво-Печерської Лаври (тоді ще відібраної в Церкви святині) і благодать цих святих місць ще більше зміцнили мою мрію присвятити своє життя Богу та Церкві.

Вступивши після закінчення школи до Воронезького сільськогосподарського інституту, я нарешті отримав можливість часто відвідувати церковні служби, до яких, як до чистих джерел живої води, прагнула моя душа.

Не залишав мене Господь Своєю милістю і під час служби в армії, яку я проходив недалеко від стародавнього міста Гороховця Володимирської єпархії. Там я зустрівся з нині покійним старцем протоієреєм Веніаміном, настоятелем старовинного храму на честь Казанської ікони Божої Матері, який ніколи не закривався. Вигляд цього старця, який пройшов багаторічне горнило сталінських гонінь і таборів, вселяв благоговіння та примушував прислухатися до його порад. У той час, коли простому сільському хлопцеві складно було наважитися здійснити свої мрії про служіння Церкві, отець Веніамін своїм благодатним словом наставив мене на шлях церковного життя, сказавши у відповідь на мої подальші життєві плани, що їх «заради Церкви покинути можна».

Після служби в армії мене прийняли псаломником до Покровського собору Воронежа. Тут відбулася моя перша зустріч і знайомство з людиною, якій я багато чим зобов'язаний у своєму житті. Це єпископ Аліпій, тоді ще архімандрит, настоятель собору. Після спілкування з ним я вперше замислився про чернецтво, і хоча ще не зовсім пройнявся розумінням чернечого життя і прагненням до нього, але в глибині душі відчув, що це те, чого шукала моя душа й до чого Господь вів мене через любов до печер стародавніх монастирів і розповідей про паломництво.

Тоді ж я познайомився з дивовижною людиною - схиархімандритом Серафимом, який служив у селі Ожог Воронезько-Липецької єпархії. Він підтвердив своїм благословенням пораду владики Аліпія про вступ до духовних шкіл Троїце-Сергієвої Лаври.

Життя в семінарії, у стінах великої келії преподобного Сергія, настанови викладачів, спілкування із лаврською братією, участь в урочистих службах, виступи відомих проповідників, прекрасних хорів, молитовна тиша стародавнього Свято-Троїцького собору, мощі великого авви Сергія, приклади віри та благочестя, історія Руського Православ'я, застигла у храмах і стінах Лаври, - усе це вразило душу й сприяло твердій рішучості в обранні чернечого шляху.

Закінчення семінарії та подальший постриг і висвячення в сан ієромонаха, призначення служити у храмі в ім'я святих апостолів Петра і Павла в місті Красний Лиман на Донеччині дали змогу пізнати глибини життя церковної громади та збагатитися спілкуванням із паствою. Потрібно було не стільки простих людей вчити, скільки вчитися самому у них, адже вони пережили важкий період гонінь і при цьому зберегли вірність Церкві та чистоту Святого Православ'я. Багато хто з них під духовною опікою старців своєю ревністю та прикладом благочестя надихали на молитовні подвиги мене, молодого пастиря.

Як волю Божу я прийняв переведення із служіння на парафії до щойно відкритої Святогірської обителі, яка налічувала лише вісім насельників. Озираючись на проміжок часу, проведений у цьому святому місці, усвідомлюю присутність тут благодаті Божої, що позначилася навіть на назві - Святі гори. Обитель довелося відбудовувати після тривалих років занепаду. Величезну роль в облаштуванні внутрішнього життя й духовному настрої братії відіграли поради владики Аліпія та старця схиархімандрита Серафима, дні спілкування з яким до самої його смерті були справді нагородою від Бога в наш бідний на духоносних старців час. Його поради моя пам'ять береже, як дорогоцінні перлини, а його любов до вчення Церкви, до храму, святинь, господарчої діяльності багато в чому отримала продовження в житті Святогірської Лаври.

Я вдячний Богові за те, що Він сподобив мене послужити відродженню такої великої святині, бути знаряддям Промислу Божого у відновленні й облаштуванні нашої обителі, що його ще за багато десятиріч передбачили святогірські старці. Мені також пощастило взяти участь в урочистостях із нагоди надання монастирю статусу Лаври, чим ми завдячуємо насамперед батьківській турботі й трудам правлячого владики Iларіона. Я щиро та глибоко поважаю владику за його невтомність, самовіддану працю, розуміння, яке я завжди відчував, як намісник, у вирішенні питань щодо управління святою обителлю, за довіру до мене, грішного, і за щиросердне ставлення до мене та братів-насельників.

Дивлячись як віруюча людина й священик на свій життєвий шлях, у всьому вбачаю керування міцної правиці Господа. Вона веде мене з одного місця на інше; визначає на шляху ті чи інші події та обставини, що сприяють зміцненню у вірі; оточує людьми духовними, спілкування з якими морально збагачує, і глибиною свого серця я усвідомлюю актуальність слів Христових: «Не ви Мене вибрали, а Я вас вибрав і наставив вас, щоб ви йшли і приносили плід» (Iн. 15, 16). Стоячи перед вратами божественного милосердя і готуючись приєднатися до продовжувачів справи апостольської, відчуваю глибиною віри зі сторінок Святого Письма голос Христовий: «Не бійся, з тобою бо Я» (Iс. 41, 10).

Я вдячний Вам, Ваше Блаженство, всечесні архіпастирі, за довіру до мене, грішного, у справі обрання єпископом Церкви Христової, за труди, які ви виконали, подорожуючи до нашої обителі. Ціную те, що ви вирішили звершити мою хіротонію в Успенському соборі Святогірської Лаври, у відновлення якого я вклав душу й серце. Щиро вдячний, що в цьому таїнстві братимуть участь близькі моєму серцю архієреї, яким я багато чим зобов'язаний. Усвідомлюю, що це не лише велика честь для мене, а й нагорода святій обителі, завдяки честі якої її намісник поставляється в сан єпископа.

Тішить думка, що разом зі мною переживає й хвилюється братія, з якою Господь судив мені відроджувати Святі гори. Багато дорогих і близьких мені людей прийшли сьогодні до церкви, і душею своєю я відчуваю єдність Духа та їх молитовну участь у цей трепетний момент. Для мене це один із прикладів незаслуженої милості Божої. Усвідомлення цього спонукає з найбільшою відповідальністю готувати себе до прийняття великого дару благодаті й хвилюватися, «щоб благодать Божу прийняти не марно» (2 Кор. 6, 1).

Схиляюся нині до ваших святительських стоп і прошу молитовно підтримати моє недостоїнство. Нехай заповниться моя вбогість благодаттю, «яка немічних лікує і вбогих наповнює», щоб, озброївшись силою Божою, звершувати служіння за словом апостола: «Пильнуйте себе і всю отару, в якій Дух Святий настановив вас бути єпископами, пасти Церкву Господа і Бога, яку Він придбав Кров'ю Своєю» (Діян. 20, 28).

Прошу вашого благословення на майбутній подвиг, не залишайте мене у ваших молитвах як майбутнього найменшого собрата, який зважився взяти на себе іго архіпастирського служіння. Зі смиренням приймаю високу честь єпископства, на яке я нині призиваюся Духом Святим через обрання Вашого Блаженства й собору архієреїв, і «нічого всупереч не кажу». Амінь.