АНТОНІЙ, Єпископ Бориспільський

Слово архімандрита Антонія (Паканича) при нареченні його в єпископа Бориспільського, вікарія Київської Митрополії

 
 

Ваше Блаженство, Блаженніший Владико і отче!
Ваші Високопреосвященства й Преосвященства, богомудрі й боголюбимі архіпастирі!

 
 

Волею Божою, через ваше обрання мене єпископом Церкви Христової, стою зараз перед вами й народом Божим, щоб засвідчити свою синівську подяку й одержати батьківську підтримку в такі надзвичайно значимі й сакраментальні хвилини мого життя. Дивлячись на ті вимоги, які Свята Церква висуває до майбутнього служіння, скажу щиро й від усього серця: «Страх і трєпєт пріїдє на мя» (Пс. 54, 6).

 

За вченням Церкви, єпископ - наступник святих апостолів, яким Пастиреначальник наш Господь Iсус Христос повелів проповідувати Святе Благовістя (Мф. 28, 29) і вручив владу пробачати людські немочі та гріхи (Iн. 20, 23), що заважають відтворенню природи Нового Адама. Саме на єпископа багато в чому покладається відповідальність, щоб вічні, незмінні євангельські істини лунали для сучасників як живе слово, здатне перетворити на краще особистість і суспільство.

 

На жаль, світ, за словом апостола любові, лежить у злі (1 Iн. 5, 19) і, як і два тисячоліття тому, противиться Христу. Сучасний цивілізаційний розвиток має тенденцію прихованої, а часом і явної боротьби з релігійною свідомістю. Церкві приділяється роль певного архаїчного етнокультурного інституту, якому, у кращому випадку, дозволено займатися соціальними питаннями, але жодною мірою не визначати ментальність і світогляд людини. Щоб розмити справжню релігійність, засновану на Божественному Одкровенні, множаться секти та псевдорелігійні організації.

 

Для кожного православного християнина, який живе на нашій українській землі, важким випробуванням і раною на церковному тілі є розкол. Вирішення цих та інших питань вимагає від служителя вівтаря Господнього не просто знання православних догматів і канонів, але, насамперед, особистого апостольського прикладу в творенні Тіла Христового та збереженні церковної єдності. Апостольське служіння - це співрозп'яття зі своєю паствою, щоб разом із нею воскреснути в Христі. Проповідь віри - ревна й водночас розважлива (Євр. 5, 12), засвідчена особистим прикладом святих апостолів та їхніх найближчих наступників, - змогла врятувати світ від язичницької принадності та прищепити любов до християнства.

 

Такі завдання апостольства на всі часи. Знаючи це й бачачи свої немочі та недоліки, моє серце хвилюється. Адже чи легко бути всім для всіх, щоб спасти хоч декого (1 Кор. 9, 22), знемагати за тих, хто знемагає, і палати за тих, хто спокушається? Де взяти сили відповідати за паству й пастирів і бути їм зразком «у слові, житті, любові, дусі, вірі й чистоті» (1 Тим. 4, 12)? Як поєднати чернечі обітниці й бажання здобувати смиренність із обов'язком викривати, забороняти, застерігати (2 Тим. 4, 2)? Чи зможу я, якщо Господь пошле випробування, сказати, подібно до святителя Тихона та інших сповідників нового часу: «Нехай загине ім'я моє в історії, тільки б Церкві була користь»?

 

На всі ці запитання мій допитливий розум не знаходить відповідей. Втішаюся лише обіцянкою Спасителя про дарування Його всезміцнюючої допомоги тому, хто усвідомлює свою неміч. «Коли я немічний, - пише апостол Павло, - тоді сильний» (2 Кор. 12, 9-10), «усе можу в Iсусі Христі, Який мене укріплює» (Флп. 4, 13). Вірю словам святителя Феофана Затворника, який казав, що ревне бажання потрудитися у винограднику Христовому є запорукою виконання великотрудного архіпастирського послуху.

 

Як людина віруюча, я усвідомлюю: що з нами відбувається, є справою Божественного Промислу, який творить і влаштовує спасіння кожного. З відвагою промовляючи: «Приймаю і нічого всупереч не кажу», укріплююcь словами Христа Спасителя: «Не ви Мене вибрали, а Я вас вибрав...» (Iн. 15, 16).

 

У ці святі хвилини переді мною проходять усі прожиті роки, і я згадую тих, кому зобов'язаний своїм життям, вихованням і становленням як особистості, ченця та священика. Я безмежно вдячний батькам, які не тільки дали мені земне життя, а й навчили, що воно не є самоціллю. Лише тоді має сенс, коли веде до обителі Отця Небесного. Віру, любов до Бога й відданість Святій Церкві я увібрав із молоком матері.

 

У ті роки проста сільська родина не мала змоги отримувати духовну літературу. Повну Біблію мені подарували тільки в сімнадцять років. Проте батьки знаходили можливість діставати, позичати «Житія святих» і розповіді про подвижників благочестя, щоб вечорами читати їх дітям. Та найголовніше - мати навчила нас молитися. Ці уроки дитячої молитви живуть у мені й донині.

 

Iз вдячністю згадую сестер і духівників Свято-Вознесенської Чумалівської жіночої обителі, чиї подвиги запалили в моєму дитячому серці любов до чернецтва й бажання присвятити життя Богові.

 

Завжди молюся й буду молитися за упокій пріснопам'ятного архієпископа Сави (Бабинця, †1992), зустріч із яким остаточно визначила мій намір бути священиком.

 

Як особливе благовоління Боже сприймаю роки перебування в Троїце-Сергієвій Лаврі, де здобув духовну освіту, а потім протягом семи років ніс послух викладача, помічника ректора духовної академії та завідувача Церковно-археологічним кабінетом. У раки преподобного авви Сергія відбувся мій чернечий постриг із нареченням імені на честь засновника руського чернецтва преподобного Антонія Печерського. Нині розумію, що вже тоді це було його благословенням і ознакою, що моє життя буде пов'язане з великою Свято-Успенською Києво-Печерською Лаврою, подвижниками, житіями яких я зачитувався в дитинстві.

 

Щиро дякую братії Святої Лаври, яка прийняла мене з любов'ю, надавала й надає постійну підтримку та допомогу.

 

Найщиріші синівські мої почуття звернені до Вас, Ваше Блаженство. Я вдячний Богові за благословення трудитися під Вашим першосвятительським омофором і можливість безпосередньо черпати безцінний духовний досвід церковного життя й адміністративного управління, якого Ви набули за сорокарічний період архієрейського служіння.

 

Не знаходжу слів, щоб подякувати Вашому Блаженству за те, що вибір бути Вашим вікарієм зупинився на мені. Обіцяю, що з допомогою Божою докладу всіх сил, аби виправдати його. У Вашому покликанні мене до єпископства я вбачаю не тільки обрання до найвищого ієрархічного служіння, а ще й особистий заклик, звернений до глибин моєї совісті зростати в «міру... віку Христового» (Єф. 4, 13).

 

Зі страхом Божим очікуючи того моменту, коли вогонь П'ятдесятниці обпалить моє серце, я прошу Вас, Ваше Блаженство, і вас, богомудрі святителі Божі, благословити мене й помолитися про мене, грішного, щоб Господь, зглянувшись на неміч душі моєї, послав мені Свою Божественну благодать і зробив гідним служителем Церкви Христової на славу Божу та для спасіння моєї душі. Амінь.