Слово архімандрита Никодима (Руснака) при нареченні його в єпископа Костромського і Галицького
Ваша Святосте! Богомудрі архіпастирі й отці!
Промисел Божий бажанням Вашої Святості та Священного Синоду нашої Святої Руської Церкви закликає мене на велике й відповідальне ділання на ниві Церкви Христової - єпископське служіння.
Якщо великий Мойсей, коли Господь призвав його на служіння народу Iзраїльському, закрив лице своє перед Лицем Господнім (Вих. 3, 6); якщо пророк Iсая злякався і вигукнув: «Горе мені! Загинув я! Тому що я людина з нечистими вустами...» (Iс. 6, 5); якщо великі святителі Церкви Христової, живучи ангелоподібно, журилися слізно, оплакуючи своє недостоїнство, то чим виправдаюся я перед Богом і Церквою, дерзаючи приступити до такого великого й відповідального служіння? Мені залишається лише повторити слова пророка Давида: «Господи, я раб Твій і син рабині Твоєї» (Пс. 115, 7).
Богові було угодно призвати мене на служіння Святій Церкві з ранньої юності. Починаючи чернече життя, я не випробовував Божої волі і не дерзав планувати для себе життєві шляхи, приймаючи різні послухи як волю Божу. Своєю великою милістю Господь довів мене до святого Сіону і біля підніжжя Голгофи дав мені насолоджуватися принесенням Безкровної Жертви. I сьогодні, напередодні нового послуху, не дерзаю випробовувати волю Божу. Тільки молюся Господу, щоб Він невідступно перебував зі мною на всіх шляхах мого життя, які начертає для мене Його Свята Десниця.
Приймаючи цей святий жереб, я не приховую свого хвилювання перед високою відповідальністю єпископського служіння. Що може бути страшніше, ніж узятися за таку велику жертовну справу і не виправдати її, не виправдати турботи про довірену мені паству, яку Господь «здобув Кров'ю Своєю» (Діян. 20, 28)?
Ще в Старому Завіті Господь говорив пророку, якщо одна людина в беззаконні своєму загине, то «від руки стража стягну» (Iєз. 33, 6-8). У Новому Завіті Господь показав особистий приклад відданості пастиря пастві у Своїй великій Голгофській Жертві.
Хресний подвиг Господа, труди святих апостолів, ревність великих святителів, зокрема й святителів нашої Руської Церкви - світлий приклад того, як має єпископ піклуватися про паству, щоб, за словом апостола, вчасно «викривати, забороняти, перестерігати» (2 Тим. 4, 2), щоб у всьому бути «ревним до добрих справ» (Тит. 3, 8), постійно пам'ятаючи, що він досягне успіху в цьому, якщо сам буде «зразком для вірних у слові, у житії, в любові, в дусі, у вірі, в чистоті» (1 Тим. 4, 12).
Розмірковуючи над важливістю цього служіння, мій розум, з одного боку, підказує: людино немічна, бійся, з чим бо приступаєш до джерела благодаті, вогню великої П'ятдесятниці? З іншого боку, що може бути радіснішим, ніж бути «співробітником у Бога» (1 Кор. 3, 9); що може бути більш спасительним, ніж можливість брати участь у домобудівництві таїн Божих (1 Кор. 4, 1) - облаштуванні Царства Божого на землі? Що є прекраснішим за благовіствування Євангельської Iстини, яка несе людям жаданий мир, любов, «обітницю життя теперішнього і майбутнього» (1 Тим. 4, 8)?
Перше мене лякає, друге - надихає. I коли розум шукає відповіді на питання: як бути - Святе Євангеліє дає мені відповідь словами Спасителя: «Нехай буде воля Твоя» (Мф. 6, 10).
Отже, я підкоряюся волі Матері Церкви, покірно схиляюся до ваших святительських стоп і з трепетом приймаю послух, який ви покладаєте на мене, і нічого всупереч не кажу.
Цієї святої для мене миті мимоволі згадую Гефсиманію. Якщо Господь як людина мав потребу в допомозі ангела, то чи можу я, немічний, приступити до апостольського служіння, не покликавши собі на допомогу моїх заступників. Я завжди покладав особливу надію на благодатну допомогу Матері Божої, просив молитовного покровительства у святого апостола та євангеліста Iоанна Богослова і преподобного авви Сергія. I нині, не сумніваючись, знову сподіваюся на допомогу, уповаю на всеспасительну і милосердну любов Божу, всесильну Його благодать, яка немічних лікує і слабких укріплює.
Так, віруючи і сподіваючись, обіцяю перед Святою Церквою бути завжди вірним православ'ю, його святим канонам, обіцяю завжди слухатися Матері Церкви в особі Вашої Святості й церковного священноначалля.
Милостиві архіпастирі! Якщо в моєму житті Господові буде угодно випробувати мою вірність життєвими незгодами, тоді простягніть мені вашу любов, а до Всевишнього піднесіть про мене молитву, щоб ні в чому я не посоромив нашої Руської Церкви, щоб у день той мені не осоромитися в надії явлення слави Великого Бога й Спасителя нашого Iсуса Христа (Тит. 2, 13). Амінь!
