|
Після третього розділу Польщі 1795 року більшу частину Волинської землі віддали Російській державі. Указом від 25 квітня 1795 року імператриця Катерина II заснувала Житомирське вікаріатство при Мінській єпархії, його керуючий іменувався Мінським і Волинським, а вікарний єпископ - Житомирським.
Очолити Житомирську кафедру доручили архімандритові Варлааму (Шишацькому), якого хіротонісали в єпископа 16 червня 1795 року в Києві.
У травні 1796 року була заснована Волинська (згодом Житомирська) семінарія.
29 жовтня 1799 року була утворена самостійна Волинсько-Житомирська єпархія, першим єпископом якої було призначено Варлаама (Шишацького).
За царя Олександра I у Волинській губернії православних парафіяльних церков було 1580. Чергова хвиля відродження православ'я, пов'язана із скасуванням кріпосного права 1861 року, сприяла появі православних братств, першим із яких було Острозьке Кирило-Мефодіївське, засноване в 1865 році графинею А. Д. Блудовою.
1864 року в Житомирі відкрилося Ольшанське духовне училище для дівчат духовного звання.
З 1867 року з благословення архієпископа Волинського й Житомирського Агафангела (Соловйова) почали видаватися «Волинські єпархіальні відомості». Також стараннями владики був зведений Спасо-Преображенський кафедральний собор у Житомирі (1866-1874 рр.). До 1874 року тут налічувалося 272 церкви.
Наприкінці XIX - на початку XX ст. Волинсько-Житомирською кафедрою керували такі ієрархи, як Модест (Стрельбицький), Антоній (Храповицький), Євлогій (Георгіївський).
До 1914 року в єпархії налічувалося 17 (11 чоловічих і 6 жіночих) монастирів, більше 200 храмів, 27 з яких - у Житомирі. На початку XX століття було відкрито єпархіальне місіонерське товариство, яке успішно проводило роботу проти старообрядництва, євангелістів та баптистів. Важливою подією в житті єпархії було відкриття 1903 року зусиллями Преосвященного Антонія (Храповицького), який посідав кафедру з 1902 по 1914 рік, Свято-Анастасіївської церкви. У цокольній частині храму в срібній раці було поміщено главу святої преподобномучениці Анастасії Римлянині.
1919 року керуючим кафедрою став вікарний єпископ Володимир-Волинський Фадей (Успенський), якого в 1921 році, нібито за зв'язок із петлюрівцями, було вислано за межі єпархії.
1922 року Волинську й Житомирську кафедру очолив мученик і сповідник архієпископ Аверкій (Кедров). Того ж року розпочалися гоніння на Церкву, приводом для яких стало вилучення церковних цінностей. Щорічно закривалися храми, священики, диякони й миряни зазнавали переслідувань та гонінь. Протягом 1920-1930-х років Волинською кафедрою управляли вікарні єпископи, оскільки архієпископ Аверкій (Кедров) після арешту прийняв мученицьку смерть († 1931). Того ж року в Житомирі розстріляли близько 250 вірян, а також вікарія Волинської єпархії єпископа Максима (Руберовського).
З початком Великої Вітчизняної війни в місті активізувалося церковне життя. Молодь проводила релігійні збори. Архімандрит Леонтій (Филипович) організував у місті першу православну парафію.
Незабаром на окупованій території Волині була утворена Українська Автономна Церква (знаходилася в молитовному спілкуванні з Московською Патріархією). 18 серпня 1941 року в Почаєві її Митрополитом було обрано архієпископа Волинського і Житомирського Олексія (Громадського).
Після звільнення України нові територіальні поділи республіки на області та райони вплинули й на розділ єпархій. Iз колишньої Волинсько-Житомирської єпархії було утворено дві кафедри: Житомирсько-Овруцьку й Волинсько-Луцьку, частина територій відійшла до Тернопільської та Хмельницької єпархій.
У післявоєнний час Житомирсько-Овруцькою єпархією керували:
1944-1947 рр. - єпископ Антоній (Кротевич);
1947-1949 рр. - єпископ Олександр (Виноградов);
1949-1950 рр. - єпископ Сергій (Ларін);
1950-1951 рр. - єпископ Нифонт (Сапожков);
1951-1956 рр. - архієпископ Володимир (Кобець);
1956-1958 рр. - архієпископ Венедикт (Поляков);
1959-1967 рр. - архієпископ Євменій (Хорольський);
1968-1977 рр. - архієпископ Палладій (Камінський);
1977-1989 рр. - єпископ Iоанн (Боднарчук).
Iз другої половини 1950-х - на початку 1960-х років післявоєнна «відлига» держави у ставленні до Церкви поступово припинилася, знову розпочалося масове закриття парафій. Так, 1961 року в Житомирській єпархії була 221 парафія, 1970 року - 174, а до 1988 року залишилося 142 парафії на всю область. До 1988 року в діючих церквах не дозволялося проводити реставраційні роботи, а про будівництво нових не могло бути й мови.
Кардинальні зміни у відносинах держави й Церкви сталися за часів управління Житомирською кафедрою архієпископа Iова (Тивонюка) (1989-1994 рр.). Церква почала відроджуватися й пробуджувати суспільство від атеїстичного сну.
22 червня 1993 року рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви Житомирську єпархію було розділено на дві самостійні: Житомирську й Овруцьку. Правлячий архієрей Житомирської єпархії почав іменуватися Житомирським і Новоград-Волинським, а керуючий Овруцькою - Овруцьким і Коростенським.
Того ж року відродилося чернече життя в Спасо-Преображенському Тригірському монастирі, де знаходиться місцевошанований образ - Тригірська ікона Божої Матері. Ще одна святиня - чудотворна Подільська ікона Божої Матері зберігається у Свято-Успенському архієрейському соборі Житомира.
У липні 1994 року Священний Синод Української Православної Церкви призначив єпископа Гурія керуючим Житомирською єпархією з титулом «Житомирський і Новоград-Волинський». Того ж року Свято-Георгіївський Городницький монастир одержав статус ставропігійного.
