Християни усіх часів з особливим благоговінням вшановували пам'ять святих мучеників, які своєю кров'ю засвідчили вірність Богу та Його святій Церкві. Це відбувалося в епохи, коли ненависть до послідовників Христа Спасителя, про яку Він і Сам попереджав своїх учнів, доходила до відкритих гонінь. «А за Ім'я Моє, - говорив Господь, - будуть усі вас ненавидіти» (Мф. 10,22).

Православна Церква Київської Русі на відміну від Древніх Православних Церков не знала в своїй істоії епохи мучеників. Такою епохою для неї страло XX століття. Погляд на неї, як на трагічну, з точки зору людяності, цілком виправданий. Однак з точки зору церковної і релігійної, цей період, як це не парадоксально, - час великої слави і торжества.

Свого часу, знаючи про неминучу участь мученика, і свідомо йдучи сповідувати перед язичниками свою віру, святий Ігнатій Богоносець писав християнам Римської Церкви: «Я пшениця Божа: нехай змелють мене зуби звірів, щоб я став чистим хлібом Христовим» (Рим. 4.4). Першим же колоском нашої Церкви, якого підрізав серп червоного войовничого безбожництва, став священномученик Володимир (Богоявленський) - другий Володимир після великого Київського князя-хрестителя. Його мученицькою кончиною розпочалася епоха хрещення Русі кров'ю, довгий період гонінь на Церкву, під час яких велика кількість кліриків і мирян прийняли мученицькі вінці, засвідчуючи свою вірність Христові навіть до смерті (Об. 12.11).

В управління древньою кафедрою Київських Першосвятителів митрополит Володимир вступив у 1915 році. Жовтневий переворот 1917 року викликав неустрій і в церквоному житті на Україні. Єпархіальний з'їзд кліру і мирян, який проходив в той час у Києві, утворив самочинне керування. Виступаючи проти переустрою життя єпархії і неканонічних дій по утворенню автокефалії, митрополит Володимир закликав пастирів і пасомих уникати ворожнечі і не допустити розколу, зберігати Церкву від ейфорії революційної політизації в єдності і чистоті Православ'я.

З приходом в Київ громадянської війни і захоплення більшовиками міста, почалися невидані до того часу пограбування і насилля, що супроводжувалися сплюндруванням монастирів і храмів, святинь Києво-Печерської Лаври.

25 січня, а за новим стилем - 7 лютого, 1918 року озброєні люди ввірвалися в покої митрополита Володимира і після знущань над ним вивели за стіни Лаври і розстріляли. Перед смертю архіпастир звершив молитву, благословив своїх убивць і сказав: «Господь вас хай простить». Знайдене братією його тіло, було спотворене великою кількістю колотих та вогнепальних ран. Поховали митрополита Володимира в Хрестовоздвиженському храмі, що на території Ближніх печер Києво-Печерської Лаври.

А в лику святих архіпастиря-сповідника було прославлено влітку 1992 року. У тому ж році було відкрито для вшанування і його чесні мощі, які зараз почивають в Благовіщенському храмі Дальніх печер.

Приклад мучеників надзвичайно важливий для сучасної людини, яку оточують, частіше за все, хибні уявлення про життя. Він допомагає осягнути очевидну істину: яким би не було цінним наше земне життя, у всякому разі воно не цінніше вічності. Успіх боротьби зі злом вимірюється не зовнішньою перемогою і не матеріальним результатом, а стояння в істині до кінця: «А хто витерпить аж до кінця, - говорить Господь, - той буде спасений!» (Мк. 13, 13).

Ми все більше і більше осягаємо, що недавнє минуле явилося свідком не лише масової загибелі невиних людей, не лише богоборства і боговідступництва, але і найвищого, світлого, перемагаючого смерть мученицького подвига, яке посвоєму значенню співставиме лише зі сповідництвом перших християн.

Новомученики свідчать і сьогодні - свідчать перед нашим секуляризованим суспільством. Суспільством, у якому ми спостерігаємо моральне зубожіння, духовне спустошення, розрив сімейних і соціальних зв'язків, служіння ідолам егоїзму, багатства, гордості, комфорту і вседозволеності. Саме сьогодні є надзвичайно важливим живе свідчення про Істину, готовність піти проти загальноприйнятих поглядів, проти лукавства віку цього, проти зла прикритого личиною добра.

Застереження: